Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

— Що це? — запитав преподобний.

Лаура визирнула з-за його спини. За п’ять кроків від Ріно нетрі обривалися та пагорб полого опускався. Західний схил Серро-дель-Кармен заріс кущами та високими травами, серед яких, наліплені так щільно, що деякі буквально дотикалися боками, біліли мармурові надгробки та пам’ятники. Гробниці наповзали одна на одну, місцями височіли в кілька рядів, через що окремі ділянки Cementerio General нагадували збудовані з мармурових блоків житлові квартали еллінського міста.

— Схоже, цвинтар, — припустила Лаура.

— Ти ж святоша, мусиш знати, — зривистим від утоми й переляку голосом бовкнув Тимур.

Ріно не почув його. Далі за цвинтарем проглядалася дорожня розв’язка, проспект Кіто та решта міста. Із заходу вулицею Джона Ф. Кеннеді сунула колона колісних броньованих машин. Броньовики прямували до Інституту неврології. Тимур здивувався їх появі, адже не спливло й години відтоді, як «сутінкові» атакували їх біля виходу з клініки. Напевно, в уряді розуміли, що в Ґуаякілі не все так спокійно, як видається, і тримали війська напоготові.

— У нас немає вибору, — Лаура прикусила нижню губу.

— Щу? — повернувся до неї Ріно.

— Мусимо сховатися в одному зі склепів.

Ґевал вирячився, і то так, що навіть заплиле око злегка розплющилося.

— Ріно, ти серйозно? — змахнула руками француженка. — Ти боїшся?

Зі сходу долинули вигуки, хруст гілляччя. Схоже, «сутінкові» видерлися на вершину пагорба.

— Ви як хочете, а я побіг, — Тимур зірвався з місця і, роздираючи джинси об чагарник, чкурнув до кладовища.

— Якщо ми не заховаємось до того, як вони вийдуть із-за дерев, нам кінець, — Лаура кинулася за українцем.

Ріно сплюнув і помчав навздогін.

Вони спинилися перед усипальницею генерала Хуліана Гаеля Лопеса. Гробниця була занедбаною і за розмірами не поступалася одноповерховому літньому будиночку. Із боків і згори її оповивала щільна в’язь плюща, на кам’яному даху росла трава та дикі квіти, ховаючи склеп від таких небажаних для втікачів поглядів згори. Центральний вхід затуляли металеві, побурілі від часу двері, обабіч яких височіли наполовину втоплені у фасад грецькі колони. Над дверима йшов напис:

Дату народження генерала вказано не було. До гробниці вели сходи, біля яких стояв досконало висічений із білого мармуру пам’ятник: вродлива жінка з довгим в’юнким волоссям, яка, напівлежачи, обіймає одягнутого у військову форму чоловіка з бакенбардами та вусами. Чоловік лежить рівно, заплющивши очі та склавши долоні на животі. Праворуч від нього, у мармурових складках простирадла, лежала така ж мармурова шабля. Монумент виглядав настільки реалістичним, що на нього було моторошно дивитися. Очі жінки були гладенькими, без зіниць (якими їх зазвичай лишають скульптори), немовби закоченими, через що складалося враження, що в генеральшу вселилися демони. Загалом можна було подумати, що пам’ятник зображує не жінку, яка тужить за померлим чоловіком, а валькірію, що прилетіла забрати душу покійника до Вальгалли.

— Відчиняйте, — нетерпляче прошепотіла Лаура. — Швидше.

Двері було причинено нещільно. Тимур і Ріно налягли й, трохи помучившись, зірвали іржу на завісах. По тому відтулили двері достатньо, щоб найбільший серед них (тобто Ріно) зміг пролізти досередини. Тимур першим прослизнув до затхлої гробниці. Лаура пірнула за ним. Після неї в тісне приміщення, де покоїлися урни з прахом генерала Лопеса та членів його родини, протиснувся Ріно Ґроббелаар.

— Зачиняй, — процідив Тимур.

Ріно повернувся, щоб якомога щільніше зачинити важкі двері, смикнув їх на себе, але перш ніж ґевал затулив їх до кінця, Лаура спинила його: