Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

— Можливо. А ще, ти зауважила, що воно стало підступнішим?

— Ні.

— Патлатий еквадорець у клініці, — Тимур махнув рукою в напрямку інституту. — Його очима психоістота побачила мене, але вирішила не виявляти себе, доки не зігнала до входу дві сотні «сутінкових».

— Треба вшиватися звідси, — втрутився Ріно.

— Що? Чому? — повернув голову українець. Ріно говорив навдивовижу спокійним голосом, через що українець спершу не насторожився.

Велетень показав пальцем на сіро-жовту стіну за дорогою.

— Вони полізли через вибите вікно.

Під вікном уже стояло троє «сутінкових». Роззираючись, вони неправдоподібно вигинали голови, так, наче чиясь невидима рука стискала їхні шиї та перехиляла у той бік, куди потрібно було дивитися. Ще четверо чи п’ятеро вибиралися через вікно.

Тимур застогнав і швидко підвівся.

Лаура подумала, що цей кошмар ніколи не скінчиться.

XLI

Понеділок, 20 січня, 11:18 (UTC –5)

Ґуаякіль, Еквадор

Намагаючись не шарудіти та не зачіпати великих гілок, Ріно, Тимур і Лаура заквапилися на захід. Вони трималися найбільш густої частини нетрищ, яка тягнулася верхівкою Серро-дель-Кармен. Унизу перші «сутінкові» перетнули дорогу та, прочісуючи кущі, підіймалися до вершини пагорба.

— Розумники, — ґевал знову задихався, — ану придумайте, як нам їх спекатися.

— Нас не повинен ніхто бачити, — неголосно промовив Тимур. — Жодна людина.

— Чому?

— Бо ми не знаємо, скільки ще в цьому триклятому місті заражених і де вони зараз тиняються. «Сутінковий» може пройти повз нас і ніяк не відреагувати, як не відреагував той хлопчина в психіатричній лікарні, ми навіть не здогадаємось, що нас вистежили, зате звістка про це миттю розійдеться головами інших інфікованих.

— Він каже правду, — підтримала Тимура Лаура. — Нам треба залягти та перечекати.

Тимур хотів щось заперечити, коли Ріно раптово зупинився та підняв праву руку. Українець вирішив, що здоровань помітив нову групу «сутінкових», що наближалася із заходу, і похолов.