Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

— Я зараз ударю тебе в голову так, що вона вилетить через задницю з хребцями замість зубів і купою лайна в роті.

«Амінь», — подумала Лаура, розуміючи, що чоловіки от-от поб’ються. Точніше, зважаючи на габарити, Ріно Ґроббелаар просто відколошматить Тимура Коршака. Вона не мала сил, щоб підвестися й утрутитись, коли раптом почула людські голоси, що долинали з півдня.

— Тихо! Хтось іде!

Ріно та Тимур попадали на землю так швидко, наче їх збило невидимою хвилею.

— Хто там? — притискаючи щоку до трави, прошепотів українець.

Хащі, у яких залягли Ріно, Тимур і Лаура, обривалися біля дороги, яка тягнулася від бідацької фавели на сході, проходила вершиною пагорба, після чого, петляючи, збігала на південь до корпусів лікарні Луїса Вернаси. У той момент дорогою, збуджено перекидаючись фразами та час від часу нервово зиркаючи в напрямку Інституту неврології, крокувало троє чоловіків. Один із них мав на собі блідо-зелений лікарняний халат. Вони поспішали до лікарні.

— Троє еквадорців. Серед них — один лікар.

— Вони нормальні?

— Звідки мені знати, Тимуре?

Чоловіки пройшли за кілька кроків від місця, де лежала француженка, звернули на південь і через дві хвилини зникли з поля зору.

Спливло ще п’ять хвилин. Ні Ріно, ні Тимур, ні Лаура не наважувалися вистромитися з кущів. Над Серро-дель-Кармен пролетіли два легкі штурмові гелікоптери «Aйrospatiale SA 341 Gazelle» французького виробництва. Судячи з того, що звук ґвинтів віддалився, але не стих, вони зависли над психіатричною клінікою.

Зрештою Лаура поповзом, неначе солдат в окопі, підсунулася до Тимура. Потім сіла, обхопивши руками коліна. Подивившись на француженку, Ріно також сів, обтрусив зі штанів траву, а українець перекотився на спину та сперся на лікті. Крізь гілля, що нависало над їхніми головами, було видно, як «SA 341 Gazelle» закружляли над територією психіатричної клініки. Пілоти маневрували — різко знижувались, на швидкості пролітали над натовпом, — намагаючись таким чином чи то налякати «сутінкових», чи то відігнати якомога їх більшу частину до головних воріт Інституту, де не було будівель. Невдовзі маневри припинились. Пілоти підняли машини на висоту тридцяти метрів, після чого солдати, які знаходилися на борту, відкрили вогонь. Чахкання вертолітних лопатей заглушило звуки пострілів; на те, що бійці отримали наказ стріляти на ураження, вказувало лише тріпотливе полум’я, що мигтіло біля отворів кулеметних стволів, і розпростерті на асфальті тіла, з-під яких в’юнкими потічками розтікалася кров. Із кожним пострілом тіл ставало все більше. Із такої відстані струмки під ними здавалися чорними.

— Чому воно шукає тебе? — запитала Лаура.

Тимур навмисно не дивився на бійню, що розгорталася перед відчиненими воротами ґуаякільського Інституту неврології. Не через те, що видовище шокувало його, — із такої відстані розстріл «сутінкових» нагадував дешеву театральну постановку, а кров здавалася розлитим чорнилом, — чоловік не дивився на бійню, бо не хотів думати про те, що, по суті, там гинуть невинні люди. То не їхня провина, що в їхні голови пролізла божевільна безтілесна примара, яка перетворила їх на жалюгідну подобу заражених сказом собак.

— Гадаю, щоб захистити себе.

— Я не розумію. Поясни.

Між бровами проступили зморшки; чоловік знизав плечима. Як можна пояснити те, в чому сам не впевнений?

— Звідкись узялося достатньо нанороботів, щоб інфікувати сотні еквадорців. Якось ці нанороботи потрапили в голови людей. І всі ці люди — дорослі, розумієш? — він зиркнув на Лауру. — У «NGF Lab» наноагенти вводили в мізки ботів обмеженими дозами, починаючи з пелюшок, поступово додаючи нові порції відповідно до того, як хлопчики росли. Виходило, що мозкові плати, які давали доступ до нейронів кори, вибудовувалися одночасно зі зростанням мозку та черепа. У нашій ситуації наноагенти переважно потрапляють в уже сформовані організми. Їм просто не вистачає місця, щоб утворити повноцінний комутатор, який давав би змогу психоістоті повністю ними керувати, її вплив на поведінку людей обмежений. Через це «сутінкові» — наче маріонетки на одній ниточці: психоістота смикає їх, але їй не вдається примусити їх робити саме те, що їй потрібно. Мені здається, 2009-го психоістота шукала Вадима Хорта через те, що запрограмовані Хортом макроси, які дозволяли ботам навчатися, швидко «засмітили» мозкові плати. Згенерованих макросами підпрограм було забагато, вони накладалися та викликали збої. Іншими словами — макроси заважали психоістоті, оскільки в певний момент вона зрозуміла, що здатна значно ефективніше керувати малюками. Потвора шукала Хорта, бо думала, що він виправить ситуацію: вдосконалить код або взагалі видалить макроси з мозкових плат у головах ботів. Гадаю, зараз відбувається щось подібне. Заражені люди не роблять достеменно те, чого хоче психоістота. Щоб збільшити ступінь впливу, треба, з одного боку, «притлумити» свідомість, усі осмислені й емоційні реакції, а з іншого — збільшити мозкові плати, тобто завести в мозок більше наноагентів, але що більше агентів потрапляє в голову дорослої людини, то швидше вона помирає. І тому психоістота потребує мене. Я, як і Хорт, є програмістом. У минулому мені вдавалося задовольнити її забаганки. Можливо, вона припускає, що я зможу все виправити. А тепер, подумай, — чоловік підвищив голос, щоб показати, що перейшов до найважливішого, — яка основна мета існування будь-якої живої сутності на Землі? — він почекав, але Лаура мовчала, і тоді продовжив: — Зберегти себе як вид. Рослини та живі організми, починаючи від бактерій і закінчуючи Homo Sapiens, досягають цього шляхом розмноження — генерують потомство, передають йому свої гени, інстинкти, навички, а відтак забезпечують існування виду. Не знаю, чи можна вважати психоістоту живою. Але, як ти колись казала, в певну мить воно почало самоусвідомлювати себе, а отже, воно точно живіше за дерево. Розмноження для цієї потвори — не варіант. Наскільки я розумію, психоістота просто існує, й усе. Загалом єдина можливість для неї зберегти себе як вид — це заразити наноагентами якнайбільшу кількість людей, і то заразити так, щоб вони не помирали від скаженого болю в голові чи через крововиливи в мозок. Поки що їй не вдається.

Лаура, погоджуючись, кивнула:

— Ти маєш рацію. Напевно, суттєво також те, що нанороботи потрапляють у голови людей із повністю сформованою свідомістю, і психоістоті не так просто пробитися до підсвідомого.