Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

На півдні від Інституту неврології здіймається видовжений зі сходу на захід пагорб Серро-дель-Кармен, північний схил якого вкривають справжні хащі. Якщо поглянути з висоти пташиного польоту, пагорб є практично правильним прямокутником, довжина якого становить п’ятсот метрів, а ширина — трохи менше ніж двісті. Найвища точка знаходиться у західній його частині: її висота над рівнем моря складає сімдесят вісім метрів. Небагато, однак слід пам’ятати, що Ґуаякіль розкинувся в гирлі річки Ґуаяс, на нульовій позначці, через що висота сімдесят вісім метрів видається не такою вже й незначною. Під пагорбом пролягають два автомобільні тунелі. Túnel 1 починається біля південно-східного кута бетонної загорожі Інституту неврології, пірнає під 10-ту Північно-Східну вулицю і виходить на поверхню на двісті метрів південніше, де вливається в 6-ту Південно-Східну вулицю, відому також за назвою авеню Боякá. Túnel 2 — це продовження витягнутої вздовж річки 12-ї Південно-Східної вулиці (авеню Малекóна Симона Болівара), що спускається під землю на східному схилі Серро-дель-Кармен і виринає за кілька кроків від входу до Túnel 1.

Північний, укритий хащами схил, є найкрутішим: відразу за 10-ю Північно-Східною вулицею він під кутом 45° сягає у висоту десятиповерхового будинку. Східний схил, який полого спускається до вулиці Хасінто де Буітрóуна, тісно забудований бідацькими халупами та нагадує бразильські фавели в Сан-Паулу чи Ріо-де-Жанейро.

На більш-менш рівній вершині пагорба розташовано госпіталь Луїса Вернаси — одну з найдавніших лікарень Південної Америки, фундовану ще іспанськими колоністами 1564 року. Звивиста дорога від головного корпусу лікарні веде до оглядового майданчика, з якого не загиджений висотками Ґуаякіль видно як на долоні.

На південному заході під Серро-дель-Кармен розкинулося старовинне кладовище Cementerio General de Guayaquil. Некрополь заснували за наказом губернатора Ґуаякіля ще 1843 року для поховання еквадорських вельмож. Розміщений тоді на околиці міста, на сьогодні він перетворився на одну з найвизначніших пам’яток Ґуаякіля. Цвинтар усіяний помпезними гробницями та мармуровими мавзолеями, серед яких — могила відомого еквадорського ліберала та реформатора, одного з перших президентів Еквадору, генерала Хосе Елоя Альфаро, а також ще чотирнадцяти президентів республіки. Розкішні обеліски й усипальниці Cementerio General є справжніми витворами мистецтва, чимало з яких можуть затьмарити найкращі склепи на Личаківському цвинтарі. Водночас, як і на Личаківському кладовищі у Львові, багато поховань ґуаякільського некрополя під натиском вітру та негоди почали помалу руйнуватися й осідати, через що здавалося, наче зневажені відсутністю уваги мерці намірилися затягти власні пам’ятники під землю.

XL

Понеділок, 20 січня, 10:48 (UTC –5)

Ґуаякіль, Еквадор

Попри те що знаходився далеко не на піку форми, преподобний Ґроббелаар першим видерся північним схилом Серро-дель-Кармен. Тимур із Лаурою видряпалися за ним через хвилину. Задихаючись і скрегочучи зубами, Ріно звалився в кущі та звідти уважно обдивився північний схил пагорба. Нічого. Нікого. По тому, струшуючи з лоба піт, що заливав очі, по-собачому висолопивши язика і хекаючи, неначе собака, здоровань окинув оком Інститут неврології. Із висоти Серро- дель-Кармен Ріно бачив усе, що відбувається на оточеній муром території. На заасфальтованих алеях довкола психіатричної клініки копошилися схожі на мурах постаті, окремі з них трощили та підпалювали автомобілі. Попід західною стіною клініки два десятки працівників Інституту зчепилися із «сутінковими», напевно, намагаючись прорватися до головних воріт.

До першої долучилися ще дві сирени. Одна протяжно завила на півночі — у районі аеропорту, інша застогнала на півдні — місці розташування елітних висоток і низки річкових причалів.

Тимур і Лаура, важко дихаючи, попадали на траву біля Ріно. Після запаморочливо стрімкого підйому з обличчя Лаури щезла вся доросла серйозність. З-під розкошланої гривки сполохано витріщалися очі десятирічної дівчинки. Здавалося, ніби справжнє — по-дитячому безпосереднє і вразливе — Лаурине я видерлося на пагорб разом із Тимуром, а її тридцять п’ять років ще тільки доповзали, заплутавшись десь у кущах унизу.

— Що це… в дідька… було?.. — лежачи на спині та, мовби викинута на берег рибина, хапаючи ротом повітря, запитала француженка.

Тимур сів. Від перенапруження темніло в очах, лівий бік досі розпинало болем. Кілька разів він розгублено кліпнув, але не промовив ні слова. Несподівано Ріно вихилився з кущів і вліпив українцю потиличника.

— …чого? — обурено виплюнув Тимур. Він хотів сказати «ти чого?», але ще не відновив дихання і на вдиху проковтнув перше слово.

— Хо’ ви’ити ‘бі ‘уби! — висолопивши язика, нечленороздільно прогарчав Ріно. Здоровань також не міг відійти після забігу на Серро-дель-Кармен: горло пересохло, легені ніяк не могли насититися киснем, з підбитого ока сочилися сльози.

— Що?

Ґевал облизав губи, глибоко вдихнув і повторив:

— Бували часи, мені хотілося обняти тебе. А тепер я хочу вибити тобі всі зуби!

Тимур мигцем спалахнув, зайнявся, наче пересохла в посуху скирта, в яку торохнула блискавка. Скочив на ноги і, нависнувши над Ріно, закричав:

— Я не розумію, що за наїзди? Це ви мене сюди притягли! Це, що, я до вас прийшов і запропонував: чуваки, а чом би нам не полетіти до Еквадору, там на вулицях розгулюють кількасот психів, які готові надерти нам задниці? Це що, бляха, МОЯ БУЛА ІДЕЯ?!!

Мотаючи головою, Ріно вперся руками в землю та почав підводитись. Розплющене око люто втупилося в Тимура: