Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

— Що там? — рявкнув Ріно.

Замість вереску карлика від психіатричної клініки долинув тупіт ніг. Перші «сутінкові» з’явилися на пустирі за футбольним полем.

— Цей будинок є частиною муру, — похапцем пояснив Тимур. — Якщо в південній стіні є вікна, ми зможемо через них вистрибнути за мур.

Ріно не відповів і мовчки чкурнув до будівлі; Лауру також не довелося запрошувати двічі.

Будівля виявилась інститутським Центром вивчення структури мозку й об’єднувала в собі кілька лабораторій, у яких проводили неврологічні дослідження. Працівники центру зібралися перед ґанком, занепокоєно переглядалися та збуджено гомоніли. Дехто тримав біля вуха мобільний телефон, інші просто дослухалися до звуків, що прилітали з півночі. У цей час із-за рогу вискочив преподобний Ріно Ґроббелаар. Сорокатрирічна лаборантка, яка стояла осторонь натовпу, ближче до рогу будівлі, побачила ґевала першою. Її щелепа відвисла, а в голові щось наче розірвалося: просто на неї мчав накачаний бугай із перелякано вибалушеним правим оком, космічним синцем під лівим, багряним шрамом на півобличчя, слиною, що зривалася зі збілілих губ, і мокрою від поту сорочкою. Навіть якби еквадорка була глухою, наче равлик, і не чула криків і ґвалту, що линули від клініки, вона все одно сприйняла б Ріно за «сутінкового». Лаборантка тонко вискнула і, хитнувшись, зомліла. Решта співробітників витріщилася на Ґроббелаара.

Ріно, який теж не мав змоги, біжучи, визначити, хто перед ним, — звичайні люди чи «сутінкові», — видав горлянкою дивний і напрочуд сильний за рівнем гучності звук, який згодом сам навряд чи описав би (вигук віддалено нагадував суміш трубного стугону слона та воронячого каркання у співвідношенні 3:1), що, вочевидь, також не сприяло налагодженню порозуміння.

На щастя, ніхто з працівників центру вивчення структури мозку не мав із собою зброї, інакше Ріно просто пристрелили б. Чоловіки та жінки, штовхаючись і лементуючи, кинулися навтьоки. Ґевал увірвався до порожнього Центру. Через десять секунд до цегляної будівлі забігли Тимур із Лаурою.

Як і слід було очікувати, на першому поверсі вікон не було. У глухих, але добре освітлених приміщеннях знаходилися холодильники з органічними зразками, апарати для транскраніальної магнітотерапії, електроенцефалографи, комп’ютерний нейроміограф і апарат для МРТ.

Ріно, Тимур і Лаура метнулися сходами на другий поверх і розбіглися по кабінетах, шукаючи вікон, які б виходили назовні. І таки знайшли їх — от тільки всюди загратовані.

За хвилину зібралися в коридорі.

— Є ще третій поверх, — пробасив південноафриканець.

Тимур замотав головою:

— Ми поламаємо ноги, і вони нас точно дістануть.

— Можемо не поламати.

— А можемо поламати!

Ізнадвору долинув тупіт ніг, нечленороздільне гикання, брязкіт скла. Француженка кинулась до кабінету, із якого відкривався вид на територію Інституту неврології, стала поруч із вікном і обережно виглянула. Перед входом до Центру снували «сутінкові». Двоє схилилися над непритомною жінкою, але зразу ж покинули її. Кілька інших, роззираючись і наче принюхуючись, зайшли до будівлі. Лаура попередила:

— Вони тут.

Ріно клацнув зубами, на вилицях проступив бугристий візерунок.

— Барикадуємося в одному з кабінетів, — наказав він, — я спробую вибити віконні грати.

Тимур і Лаура заскочили до найвіддаленішої від сходів кімнати й узялися стягати до входу меблі, яких, на жаль, виявилося небагато: стіл, дві шафи, диван, офісні крісла. Ґевал дістав із кутка вогнегасник, відчинив вікно і, розмахнувшись, ударив по сталевих, потемнілих від вологи прутах, що відділяли їх від волі.