Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

Коридор двічі завертав: спочатку — наліво, потім — направо. Через десять метрів після останнього повороту шлях перегороджували двостулкові металопластикові двері. Тимур, який летів першим, помітив під ручкою електронний замок і зрозумів, що двері зачинено.

— О-о-от чорт, — простогнав він, — тут, мабуть, зачи…

Ріно так не думав. Коли Тимур почав гальмувати, очманілий від страху ґевал підхопив українця під руки та, по суті, ним же висадив двері. ЧШР-Р-РАХ! — із гучним тріском стулки розкололися. Бризнули скалки, у Тимура перед очима затанцювали зірочки. Ґевал і колишній програміст ввалилися до слабко освітленого приміщення, яке на відміну від решти клініки востаннє ремонтували в 1980-х. Правою рукою Тимур чіплявся за шию Ріно, ліва — судячи з відчуттів — полетіла кудись разом зі шматками дверей. Понад плечем південноафриканця Тимур дивився на Лауру — бліду, захекану, із набухлими венами на шиї, — однак бачив її мовби крізь метеоритний дощ. В очах рябіло.

Ріно цілих п’ять кроків пробіг із Тимуром на руках і тільки тоді скинув українця на підлогу. «Щоб ти здох», — Тимур застогнав і вигнувся. Після удару об підлогу окремі зірки, що скакали перед очима, спалахнули надновими.

Тим часом нелюдські рохкання та крики не стихали. Переслідувачі затрималися на місці, де коридор розгалужувався, але Тимур утямив, що раніше чи пізніше частина «сутінкових» так чи інакше зверне в ліву галерею. Скривившись, тримаючись рукою за ребра під серцем, він примусив себе підвестися. Лівий бік, яким Ріно «приклав» його до дверей, наливався болем. Плече палало, ніби його прострелили з дробовика.

— Не відставай! — пробігаючи повз, крикнула француженка.

Пересилюючи оніміння, що киселем розливалося по груднині, українець пошкутильгав за велетнем і Лаурою.

Попереду вигулькнули сходи. Ріно, Тимур і Лаура зійшли на півповерху вниз (сходів далі не було) й увірвалися до цілковито темного підсобного приміщення, де зберігали матраци, подушки, комплекти постільної білизни, старі меблі й усякий інший непотріб. Повітря було затхлим і тугим на дотик. «Глухий кут, глухий кут, нас загнали в глухий кут», — ковзка й огидна, як цвіль, хвиля жаху піднялася до горла, ринула в ніздрі, загупала в барабанні перетинки.

— Шукайте вихід, — скомандував ґевал.

Навпомацки, спотикаючись об коробки та стелажі із запиленим мотлохом, Тимур і Лаура посунули до стін. «Глухий кут, глухий кут, глухий кут» — українець не усвідомлював, що вишкіряється в темряву і виставляє руки, підсвідомо наготувавшись відбиватися, якщо хтось із пітьми кинеться на нього. Лаурі було легше: здогадалася підсвічувати собі мобілкою.

— Отам! Дивіться! — психіатр підняла руку з мобільним телефоном.

Тимур повернув голову й у рідкому, наче марля, світлі з екрана телефона побачив непоказні сірі двері з горизонтальною ручкою на всю ширину та продовгувату зелену лампу над ними. Лампочка всередині перегоріла, тому напис «SALIDA de EMERGENCIA»[60] потопав у мороці.

Ріно рвонув до дверей. Тимур кинувся навперейми та гукнув:

— Стій! Ріно, зачекай! — на диво, здоровань спинився. Із напівроззявленим ротом і виряченими очима Ріно Ґроббелаар скидався на переляканого до смерті слона, якого третій день ганяють центром Нью-Йорка та ніяк не можуть приспати, щоб затягти назад до зоопарку. Тимур, усе ще мружачись від метеорів, які в півтемряві підсобного приміщення засяяли ще дужче, підійшов до Лаури. — А що, як там теж «сутінкові»? Що, як вони оточили будівлю?

Ріно Ґроббелаар вишкірився, із шипінням випустив повітря крізь зціплені зуби, після чого інстинктивно відступив від аварійного виходу. Він нічого не сказав. Він просто не знав, що говорити.

Лаура затулила долонями обличчя та скулилася, тамуючи неконтрольоване схлипування.

— Нам тепер кінець? — слова застрягали в горлі.

— Нам не кінець, якщо там… — Тимур знову махнув рукою на двері, — …нікого немає. — Але подумки згодився, що їм, мабуть, таки кінець. «Глухий кут, глухий кут, глухий кут». Їх загнали в пастку, як щурів. Якщо за дверима «сутінкові», вони проживуть не довше за кілька хвилин. (У голові Тимура наскрізною канвою таких здогадок пульсувала невиразна думка — навіть не думка, а туманний, змазаний образ, — що його «сутінкові» залишать живим. От тільки від цього не ставало легше. Радше навпаки.) — Треба перевірити.

Вікон у приміщенні не було. Визирнути назовні вони не могли.

— А їх не замкнено? — давлячись словами, витиснула Лаура.