Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

Слідом за ним, тручи підбите око, яке, після задушливого смороду палати з кривавим написом на стіні, нестерпно засвербіло та засльозилося, марширував Ріно Ґроббелаар. Позаду велетня пліч-о-пліч простували Тимур із Лаурою. Жінка понуро тупилася собі під ноги.

— Отже, що ми маємо, — українець намагався говорити впевнено, та через стогони, що долинали з-за стін, голос зривався і вібрував, — малюнок, який віддалено нагадує одну з ущелин Долини Смерті, а також зроблений кров’ю напис з ім’ям «Тимур» в одній із палат. Ти реально вважаєш, що це щось доводить? Гаразд, для Еквадору моє ім’я справді є рідкісним, та це не… — він замовк, збагнувши, що Лаура його не слухає. Махнув рукою.

Троє чоловіків і жінка ввійшли до центрального холу. Вікна парадного входу були товстими та тонованими до кольору кави з молоком. Це не мало б завадити Ріно, Антоніо чи Тимуру побачити, що коїться на подвір’ї перед дверима клініки, якби не низка нещасливих збігів.

По-перше, місце чергового в скляній будці біля дверей спорожніло — саме в той час він відлучився до туалету.

По-друге, Антоніо Арреола раптово вирішив не проводити Лауру та її напарників до дверей. Еквадорець зупинився посеред холу та сухо проказав:

— На все добре, — він демонстративно не виймав рук із кишень халата, показуючи, що не має настрою тиснути комусь руку на прощання. — Гадаю, ви не заблукаєте і дійдете до воріт без мене.

Ріно Ґроббелаар неприязно глипнув на Арреолу, обійшов психіатра та попрямував до виходу. Тимур, ковзнувши поглядом по схованих у кишенях руках, так само мовчки пішов слідом за Ріно. Лаура, ніяково потупившись, зупинилась перед однокурсником.

— Пробач. Усе вийшло якось… не так, — вона не знала, що говорити. — Сподіваюсь, ти будеш не проти ще одного візиту, якщо раптом ми виявимо…

— Ні, Лауро, — обірвав її Арреола. — Досить.

— Тоні…

— Радий був тебе бачити, Лауро.

По-третє, за п’ять кроків до виходу з клініки в Ріно Ґроббелаара раптово засльозилося праве, непідбите око. Мружачись, шкірячись і нестямно ялозячи пальцями змокрілі очі, він не дивився, куди йде. Здоровань узявся за ручку та штовхнув двері від себе. І тільки після того звів голову і поглянув уперед.

— Господь мій сраний пастир, — голос Ріно стоншився і став писклявим, через що здавалося, що, богохульствуючи, преподобний Ґроббелаар одночасно давиться персиковою кісточкою.

На ґанку клініки, на відстані витягнутої руки від Ріно, стояв чоловік із худою шиєю та вваленими щоками. Схиливши голову, тупився в південноафриканця. Його очі набухли від крові, зіниці неправдоподібно розширилися, а з кутика рота звисала цівка в’язкої білої слини. Чоловік насмішкувато щирився. Ріно Ґроббелаар миттю пригадав 19 серпня 2009 року, коли в одному з відгалужень Долини Смерті він зустрівся із зараженою наноагентами істотою — істотою, яка колись була американцем Віллом Нолландом, — і вперше в житті дізнався, що таке справжній, непереборний і всепоглинаючий страх. Та мить навіки відкарбувалась у його пам’яті. Цього разу все повторилося: у животі забилася поранена пташка, тельбухи почали звиватися та пульсувати, неначе половинки розрізаного лопатою черв’яка. Щоправда, сьогоднішній день усе ж відрізнявся від 19 серпня 2009-го. Тоді Ріно стикнувся з одним Віллом Нолландом. Окрім американця, якого за п’ять днів до того зловили та потягли в пустелю боти, ніяких інших почвар довкола не було. Зате сьогодні за чоловіком із запалими щоками, який, схиливши голову, багатозначно посміхався, стояло ще дві сотні таких самих, як Вілл, ні живих, ні мертвих чоловіків і жінок, які прийшли по Тимурову голову.

— Що там? — запитав українець, визираючи з-за спини Ріно.

Atacama Calling

XХXVIII

Вівторок, 20 січня, 10:31 (UTC –5)

Інститут неврології

Ґуаякіль, Еквадор