Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

Умберто Сотомáйор Кінтóн не відповів і навіть не поглянув на Крістіана. А наступної миті, не знявши фартуха, зірвався з місця та пошкварив на вулицю, перекинувши дорогою каструлю з недовареним супом.

На авеню 9 жовтня до Умберто Кінтóна приєдналася Олівія Моралес Навас, покоївка з готелю «Oro Verde Guayaquil», яка впродовж останнього тижня ледь не сконала від головного болю. Удвох вони помчали на схід, проскочили американське консульство, а перед Судом провінції Ґуаяс завернули на північ. За мить по тому з вікна свого кабінету на першому поверсі будівлі суду на газон вискочив Марібель Естрада Васкес, молодий адвокат, і, розштовхуючи людей, полетів навздогін Олівії й Умберто. Усі троє рухалися, як професійні спринтери, високо підіймаючи ноги та притискаючи лікті до корпуса. Серця шалено колотилися, в очах темніло від нестачі кисню, але вони продовжували бігти, бігти так, як ніколи раніше в житті.

За будівлею Міністерства трудових відносин до них приєдналося ще четверо.

Рівно о 10:07 Леонардо Борха Альвеар, доцент Ґуаякільського університету, який читав лекцію для одного з потоків факультету архітектури та містобудування (Facultad de Arquitectura y Urbanismo), урвав розповідь на півслові та повернув голову на північний схід. Секунд п’ять він мовчав, червоними очима туплячись в одну точку, потім підійшов до вікна, а ще за мить розвернувся та вихором вилетів із лекційної аудиторії. Ошелешені студенти бачили, як їхній сорокадворічний викладач перетнув 10-ту Північно-Західну авеню та чкурнув у невідомому напрямку.

Не більше ніж через півхвилини слідом за ним ринулися кілька студентів із розташованих поряд факультету зовнішньої торгівлі, факультету медичних наук і головного корпусу.

Рівно о 10:07 Рауль Суріта Санчес, продавець сувенірів на ринку, перекинув свою ятку і, мов гравець в американський футбол, що проривається до лінії воріт, посунув крізь покупців до виходу з ринку. Його очі закам’яніли. Здавалося, хтось притримує їх за нервові закінчення всередині голови, дозволяючи дивитися лише в той бік, куди йому потрібно прямувати.

Поки Рауль дістався до ринкових воріт, до нього приєдналося ще двоє продавців.

Рівно о 10:07 Карлос Монтальво Вальверде, працівник автозаправної станції «Primax», що на перетині 12-ї Північно-Східної вулиці та проспекту Америкас, торкнувся пальцями скроні, постояв так із півхвилини, а потім жбурнув геть пістолет для подання палива та помчав на схід. Дорогою до нього приєдналися водій муніципального автобуса, вчитель англійської та п’ятнадцятирічний школяр, який повертався з ранкового тренування з боксу. Завертаючи на 2-гу Північно-Східну, вони влилися в іще більший гурт, який нараховував майже два десятки жителів Ґуаякіля. Усі разом рвонули на південь. Вони галопували, не шкодуючи себе, зіштовхуючи перехожих із тротуарів, стрибаючи по дахах машин, що зупинялися на червоне світло…

І так усюди — в усьому Ґуаякілю. То тут, то там люди спинялись, завмирали та дослухалися до голосу, що батогом виляскував у голові, кислотою в’їдався в мізки і тупим болем віддавав у вухах. Той голос благав, вимагав, наказував.

Неподалік міського стадіону, де сходяться проспект Америкас і 9-та Північно-Західна вулиця, скупчилося стільки народу, що автомобілям довелося стати. Водії сигналили та проклинали розумника, якому спало на гадку без усякого попередження, посеред будня проводити ідіотський марафон у центрі міста. Щоправда, ще до того, як дивний натовп пробіг перехрестя, найкмітливіші почали здогадуватися, що це ніякий не марафон. Сумніви розвіялися після того, як останній із бігунів перетнув проспект Америкас: на площі перед стадіоном залишилося лежати два тіла. Чоловіки. Один із них — старший — помер миттєво від розриву серця. Інший — банківський касир, який із дитинства мав слабке серце, — не витримавши, звалився з нападом стенокардії. Але навіть задихаючись, відчуваючи, як пекучий біль розпливається по груднині та паралізує руки, він совав ногами та намагався повзти в напрямку Інституту неврології.

XХXV

Вівторок, 20 січня, 10:13 (UTC –5)

Інститут неврології

Ґуаякіль, Еквадор

— Не розумію, чому ти так скептично налаштований! — змахнула руками Лаура.

— Нас водять за носа, — відрізав Тимур.

— Ти заговорив до нього англійською, і він тебе зрозумів!

— То й що? Він знає англійську зі школи.

— А малюнок?!

Тимур, перераховуючи, загинав пальці: