Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

Несподівано українець помітив, що Джеймі, зісковзнувши з колін Ґроббелаара на пісок, намагається щось на мигах показати ґевалу.

— Ріно, він хоче щось тобі сказати.

Південноафриканець перевів погляд на Макаку, скупчив брови. Джеймі знову кисло посміхнувся, погладив себе по животі та тицьнув рукою в пустелю. Ріно, як міг, приязно, майже по-батьківськи посміхнувся і кивнув, безмовно демонструючи, що все розуміє. Коротун кивнув у відповідь і задріботів геть, не віддаляючись, а наче провалюючись у туман.

— Що з ним? — запитав Тимур. — Ми ж нічого не їли вже майже добу.

Ріно вдав, що не почув запитання.

Спливла година, перш ніж туман під пекучими променями розсмоктався достатньо, щоб Ріно та Тимур змогли повернутися на ґрунтовку, не ризикуючи збитися зі шляху. Вони рушили на південний захід. Скутери тряслися та підскакували на нерівностях пустельної поверхні. Подекуди доводилося зупинятися та кількадесят метрів фактично нести їх на руках (Джеймі та Лаура тягли лопати та наплічники з речами і водою), проте затримки не були тривалими, і таким чином удавалося зекономити пальне.

Ґрунтовка поступово немовби вицвітала, доки взагалі не зникла, і перед подорожніми розстелилася одноманітна, де-не-де посічена неглибокими западинами та проколота рваними виступами, поверхня Атаками. На щастя, на той момент потреба в дорозі відпала. Лаура, а за нею і Тимур із Ріно помітили сонячні спалахи на гладкому, наче дзеркало, плесі лагуни Баррос-Неґрос. До руїн лабораторного комплексу залишалося не більше ніж 15 кілометрів.

За півтора кілометри до лагуни щезли останні ріденькі жмутки трави, що стриміли з потрісканого ґрунту, а в землі почали з’являтися білі вкраплення — сіль. Тимур і Ріно оминули Баррос-Неґрос із півночі та рушили в напрямку норд-норд-вест. Їм досить швидко вдалося проїхати наступні десять кілометрів, після яких шлях перегородила ще одна лагуна, дещо менша за попередню, — лагуна Тебінкуінче. Лагуну Баррос-Неґрос і Тимур, і велетень слабко пам’ятали, зате Тебінкуінче миттю впізнали всі, крім, звісно, Джеймі.

— Ми майже на місці, — Тимур кректав від напруження, переносячи мопед через чергову розколину в просякнутому сіллю ґрунті.

— Так, — Лаура не могла відірвати очей від горизонту на півночі, — раніше звідси ми б їх уже бачили.

Джеймі Макака насуплено спостерігав за трьома ґрінґо, які, попри спеку, обмежені запаси палива та повну відсутність води, раптово збуджено залопотіли. Карлик здогадався, що вони наближаються до мети своєї подорожі, хоча втіхи від того не відчував. Навпаки, інтуїція підказувала коротуну, що нічого доброго на нього там не очікує.

Приблизно через п’ятнадцять хвилин Тимур Коршак зупинив свій мопед, зліз із сидіння та став посеред пустелі, повернувшись на північ і впершись руками в боки. Лаура, Джеймі та Ріно обступили його зусібіч.

— І що? — кашлянув ґевал. Його губи чи то ворушилися, чи то подриґували, однак схоже, що Ріно не помічав цього.

Навкруги простягалася одноманітна солончакова пустеля. Далеко праворуч над горизонтом здіймалися в небо Анди. Зліва пустеля тягнулася аж до небокраю та немовби зісковзувала за горизонт, прослизала під вилинялу ковдру неба. Попереду, не так далеко від того місця, де стовбичив українець, невибагливий ландшафт поступався місцем похмурим громаддям, які виповзали із землі і з такої відстані нагадували кам’яні скелі, хоча насправді складалися зі значно більш крихких осадових порід.

— Долина Смерті, — зачаровано прошепотів Тимур, мружачись від яскравого сонця.

— Ніколи не думав, що повернешся сюди, фелла, — фраза прозвучала як запитання, хоча насправді Ріно не запитував.

Лаура озирнулась:

— Мені здається, ми проїхали згарище.

— Вона тут, — не підвищуючи голосу, проказав Тимур. Його очі почали сльозитися, але він не відводив погляду від Долини Смерті.

— Тоді де згарище?