Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

LXXIV

П’ятниця, 23 січня, 07:26 (UTC –5)

Готель «Oro Verde Machala»

Мачала, Еквадор

— У чому проблема? — так звані гусячі лапки навколо очей Лізи Джин Торнтон проступили надто виразно. Вузькі ніздрі роздулися.

— Вони не можуть вилетіти, — Джонні Лонґбоу виклично задер підборіддя. Він шаленів, коли з ним так розмовляли.

— Що означає, вони не можуть вилетіти? — метала іскри Ліза Торнтон.

Вони зустрілися в заллятому яскравим сяйвом холі другого поверху. Довкола Лізи та Джонні сиділи інші агенти, яких 17 січня відрядили до Еквадору з’ясовувати причини загибелі рейсу XL516 в аеропорту Маямі.

— На південне узбережжя Панами насувається шторм. На найближчі кілька годин усі вильоти з міжнародного аеропорту «Токумен» скасовано, — він не витримав і спалахнув: — Чого ти так дивишся на мене? Це не моя провина, що Панаму накрило негодою!

— Мені потрібен літак! — відчеканила Ліза та примружилась. Світло різало очі. Ламп у холі, напевно, вистачило б, щоб освітити місто Лас-Вегас найтемнішої ночі.

Джонні Лонґбоу стиснув губи так, що заросле щетиною підборіддя посіріло, і на хвилину відвів очі.

— Я можу викликати літак із Флориди, та це займе скількись часу. Невпевнений, чи є у них напоготові вільний чартер і пілоти. На це може піти до двох годин. Сам політ відбере три-чотири години.

— Скільки у нас узагалі часу? — трохи спокійніше поцікавилася шатенка. — І що там із викраденою військовою вантажівкою?

Джонні розгорнув склеєну з роздрукованих на чорно-білому принтері шматків карту. Загін не планував, що доведеться діяти за межами Еквадору, і, відповідно, ніхто з агентів не мав із собою точної та детальної карти Перу.

— Проїхали Піуру, прямують на південь. Я поговорив із шефом, щоб установити, чи не можемо ми попросити перуанців допомогти та затримати вантажівку, але…

— Не потрібно! — ось тут Ліза по-справжньому роздратувалась. Жінку розлютило те, що її напарник, удаючи наче так і має бути, перемовляється з керівництвом за її спиною. — Джонні, може, досить самодіяльності та розмов із Вашингтоном без мого відома?! Я відповідаю за розслідування! Я не вимагаю від тебе приносити мені каву зранку та кричати: «Так, мем!» після кожної фрази, але, Джонні, чорт забирай, наступного разу перед тим, як телефонувати до шефа, просто повідом мене. Просто попередь, що ти хочеш йому казати!

— Я гадав, що ти сама хотіла, щоб ми втягнули в це лайно перуанців! — змахнув руками блондин.

— Я передумала, — відрубала Ліза. — Тепер я вважаю, що ми маємо дозволити «сутінковим» дістатися в Атакаму та дізнатися, що саме вони там шукають. От тільки ми мусимо бути там раніше за них, щоб захистити колишніх учасників проекту «NGF».

— Я не сумніваюся, що дюжина психів, яка мчить у вантажівці до чилійського кордону, знає про те, що в пустелю вирушили колишні учасники проекту «NGF».

— Гаразд, — знизала плечима агент. — Можливо, й не знає. Але я переконана, що і перші, і другі прямують до конкретно визначеного місця в Атакамі, а отже, перетнуться. Джонні, ми вже мали приємність спостерігати біля ґуаякільського аеропорту особливості їхніх зустрічей, — спецагент посунула карту до себе. — І тому я повторюю своє запитання: скільки в нас часу?