Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

— Пригадуєш, як під час нічної вилазки 2009-го ми прямували на південь від лабораторії? — наморщив лоба Тимур. — А потім курнули на схід і вибралися на трасу.

— Так.

— Давай спробуємо у зворотному напрямку, — запропонував українець. — Спочатку трасою на південь, а потім — через солончаки до «NGF Lab». Там рівнина, пустеля полога, я думаю, нам удасться проїхати на скутерах.

Ріно задумливо подивився на вулицю, що, вигинаючись, тягнулася на південь і зникала в тумані.

— Це якщо згадаємо, де треба з’їжджати з траси.

Тимур ще дужче зморщився:

— На шосе була придорожна станція. Токонао чи якось так.

— Ага, Токонао, — погодився Ґроббелаар.

— Ми досягнемо станції, далі — ґрунтовками на захід до найближчої лагуни, а звідти — на північ до лабораторії.

— Ми зробимо гак кілометрів на двадцять, — буркнув велетень.

— Зате не заблукаємо. І сподіваюся, що до того часу, коли дістанемося Токонао, туман розсіється.

— А як щодо палива? — поправила окуляри Лаура. — Маю сумніви, що ми знайдемо хоча б каністру в Сан-Педро.

Ріно з Тимуром переглянулися. Було дивно, що запитання прозвучало від Лаури.

Здоровань зиркнув на позначку справа на паливному бакові скутера «Vespa». Українець оглянув бак «Хонди». Позначки про об’єм не знайшов, але цим не переймався, оскільки на вигляд бак «Honda Hobbit» здавався більшим за бак «Vespa».

— У мене 8,2 літра, — Ріно постукав кісточкою по металевій поверхні паливного бака. — Ми заправлялись у Каламі. Витрачає цей драндулет від 3 до 3,5 літрів бензину на сто кілометрів. Від Калами до Антофагасти — дев’яносто кілометрів, — ґевал почухав рукою потилицю. Далі він порахувати не міг.

— Одного бака має вистачити на двісті сорок кілометрів, — закінчив розрахунок Тимур. — Нам якраз вистачає, щоб повернутися до Калами.

— Пустеля — це не траса, — із сумнівом проказала Лаура.

— Нам не так багато їхати пустелею, — заперечив Тимур. — І я не бачу нічого страшного в тому, щоб перед Каламою кілька кілометрів поштовхати скутери. Ми надто далеко зайшли, щоб зараз відступати.

— Добре, фелла, — Ріно сів на мопед і завів двигуна. — Сьогодні ти бос. Рушаємо.

Порскаючи з-під коліс піском, скутери рушили до виїзду із Сан-Педро. Досягнувши містка через виярок на півдні селища, Тимур Коршак на хвильку затримався. Поставив ногу на землю й озирнувся. Здійняті хмари піску змішалися з клубками туману і брудно-білою ковдрою сховали поруйновані будівлі та паркани. Тимур намагався проштрикнути ту ковдру очима, подумки навіть приготувався розрізнити обрис людської постаті, що стоїть посеред вулиці та проводжає їх поглядом, але насправді не побачив нічого, лише суміш туману та піску, яка, немов простирадлом, накрила селище. На сході, над Андами, підіймалося сонце, хоча його також не було видно; жоден промінь не проникав через важку та в’язку, наче кисле молоко, імлу.