Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

— От і я про те!

— Це дурня якась, — спробував заперечити Ріно. — Кейтаро, Доернберг і Штаєрман наймали ватагу для обслуговування комплексу. Лабораторія, навіть якби вціліла, не могла працювати після знищення наземних будівель.

— У тому то й річ, що могла! — запально вигукнув Тимур. — Вам проводили екскурсію після першого приїзду до «NGF Lab»? — він зиркнув спочатку на Лауру, потім — на Ріно. Француженка ствердно гойднула головою, ґевал підібгав губи та розвів руками, промимривши щось на кшталт «більш-менш». Тимур здогадався, що п’ять років тому ніхто не подбав про те, щоб просвітити Ріно Хедхантера, детально пояснивши, як функціонує комплекс. Здоровань мусив дбати про безпеку співробітників «NGF Lab», не вникаючи в сутність технологічних процесів. — Ральф Доернберг особисто показував мені третій інженерний корпус, підземну лабораторію мікробіології та виробничий цех, де продукували нанороботів. Канадець наголошував на тому, що процес збирання наноагентів повністю автоматизований, а ще підкреслював, що третій інженерний — це єдиний із корпусів «NGF Lab», що забезпечений власним джерелом енергії. Це було пов’язано зі значними енергетичними затратами на виробництво нанороботів, а також необхідністю постійно підтримувати тиск, більший за атмосферний, у підземному цеху, щоб туди не потрапляли пил, бруд і мікроорганізми із зовнішнього світу. Якщо бомбардування не вивело з ладу сховані під землею генератори третього інженерного, — Тимур, як і Лаура, тицьнув пальцем на захід, — лабораторія мікробіології не просто могла, вона реально якийсь час працювала після нальоту американців. І в такому разі тривало створення нанороботів доти, доки не скінчилося б пальне у генераторах.

Джеймі Макака, вирячившися дивився на Тимура. Йому не подобалося, наскільки затято та запекло розкидався словами русявий чоловік, не подобалося, як серйознішали від того обличчя Ріно та Лаури.

— І що? — гмикнув здоровань. — Хтось же мав їх витягти звідти… — ґевал умовк на півслові. Перед очима вдруге за минулі кілька годин спливли обличчя ботів із Болівії. Невже ці вилупки вижили та повернулися до «NGF Lab»? Ріно похолов: хай йому грець, а хто, як не вони? Крім нього, Тимура та Лаури, ті двоє близнюків були єдиними, хто мав стосунок до проекту «NGF» і хто дожив до 2 вересня 2009-го. Вони єдині знали про місцезнаходження лабораторного комплексу. Думки переметнулися на загадкового босого візитера, який уночі накинувся на Тимура. Хто він? Один із малюків, який виріс і скніє в покинутому пустельному селищі?

Хід його думок урвала Лаура:

— Якщо нанороботів вивезли з лабораторії після бомбардування, то як вони потрапили до Ґуаякіля? І чому ви виявили себе аж через п’ять років, а не 2009-го чи 2010-го? Генератори неспроможні функціонувати стільки часу.

Ріно нарешті надумав учинити те, що потрібно було зробити ще 2009-го.

— Послухайте, — крекнувши, почав ґевал, — я вам тоді, ще коли ми прощалися в аеропорту Сант…

Тимур не вловив серйозності та пригніченості в голосі дебелого південноафриканця, а відтак не усвідомив, що той налаштувався повідомити щось справді важливе. Він дивився на Лауру та відповідав Лаурі:

— Ми поки що не знаємо, чи хтось опускався в лабораторію мікробіології після того, як комплекс зрівняли із землею. І це саме те, що ми можемо зараз перевірити, — українець демонстративно взявся за лопату.

Ріно прикусив язика. «Мабуть, француженка має рацію. Якщо ті вишкребки якимось чином дістали з-під руїн наноагентів, як вони доправили їх до Ґуаякіля? І чому лише зараз? І чому саме до Еквадору? У Чилі також вистачає густонаселених міст біля океану». Було ще дещо, що підказувало Ріно: його припущення про те, що незнайомець, який напав на Тимура, є одним із уцілілих піддослідних ботів, хибне. По-перше, ґевал не уявляв, яким чином двом хлопчикам, чиї організми, неначе наркотику, потребують гормону альдостерону, вдалося п’ять із лишком років прожити в пустелі. Вони могли вижити лише у місцях, відносно близьких до цивілізації, у містах, де є аптеки. А по-друге, Ріно добре пам’ятав, що таке боти та на що вони здатні. Вони були дещо загальмованими з усіх поглядів. Єдине, що боти по-справжньому вміли, — це вбивати. Якби минулої ночі під будинком причаївся бот, він би викрутив Тимурову довбешку на 180°, перш ніж українець розтулив би рота, щоб вигукнути «Ріно». Цього не сталося. Через це преподобний Ґроббелаар сумнівався, що на Тимура скоїв напад один із хлопчаків, вирощених у лабораторіях супертехнологічного комплексу, на руїнах якого вони зараз стояли.

— Ходімо подивимося, — сказав здоровань, закидаючи лопату на плече.

LXXVIII

Вони без особливих зусиль знайшли цупкі електричні дроти, якими колись було обведено територію лабораторного комплексу. Й опори, й електричні лінії засипало піском і бетонними уламками, проте залягали вони неглибоко. Витягнувши із землі один із дротів і йдучи за ним, немов за ниткою Аріадни, Ріно та Тимур дійшли до точки, яка колись була північно-західним кутом огородженої території. По тому вони знайшли західну стіну третього інженерного корпусу.

Від стіни залишилася лише присипана піском смуга закіптюженої цегли та зрізаних, неначе ножем, бетонних опор. Цегла в найвищому місці виступала над фундаментом не більше ніж на тридцять сантиметрів. Докопатися до протилежної стіни не вдалося: вся східна частина будівлі, а також майданчик перед нею виявилися похованими під багатотонними брилами.

— Це тому, що бомба влучила в західну стіну, — припустив Тимур. — Вибухом розірвало всю західну частину третього інженерного, а уламки полетіли на східну стіну.

— Як таке може бути? — не зрозуміла Лаура. — Бомби хіба не падають згори?

— Колись падали. На «NGF Lab», напевно, скинули самонавідні. За кілька кілометрів перед ціллю вони випускають крила та хвостове оперення, починають маневрувати та летять до заданого об’єкта, який мають знищити, радше як крилаті ракети, а не як бомби, — українець спинився на невеликому пагорку, який, на його думку, височів акурат у центрі колишнього третього корпусу «NGF Lab». — Для нас — це на краще. Якби бомба влучила згори, замість відкинути найважчі уламки на схід, вона обвалила б усі перекриття, склала б їх у вигляді сандвіча, через який ми ніколи не прокопалися б до шахти.

— Ти хочеш копати до ліфтової шахти? — підняв голову Ріно. У центральній частині третього інженерного колись знаходився підйомник для доступу до величезного виробничого цеху, розташованого на глибині двадцяти семи метрів під землею.