Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

— Мабуть, треба розвести сигнальне вогнище. Що скажете, мем? — один із агентів, мулат Ерік Елдрідж, — гигикнув. — А то раптом пілоти схиблять і приземляться на одну з паралельних вулиць, і нам, не доведи Господи, доведеться тягти все це лайно до літака через кілька кварталів.

Ліза Джин Торнтон навіть не глянула в його бік. Зазирнувши в пластикий келих, вона мовчки збовтала рештки кави та вихлюпнула чорну гущу на асфальт.

LXXVII

П’ятниця, 23 січня, 11:16 (UTC –4)

Пустеля Атакама, Чилі

Лаура та Ріно зиркали навсібіч, не вбачаючи відмінностей між землею під їхніми ногами та рештою пустелі. За п’ять років сонце та вітер затушували, розчинили в піску останні сліди від «NGF Lab». Довкола стелилась одноманітна солончакова рівнина. На півдні, на відстані двох кілометрів, виблискувала на сонці лагуна Тебінкуінче. На півночі та північному заході солончак поступово підіймався, а за п’ять кілометрів від того місця, де стояли Ріно, Джеймі, Тимур і Лаура, у нього, розкришуючи підвищення, вгризалися крайні розколини Долини Смерті.

— О’кей, от ми і тут, — ледь розвівши руками, промовила Лаура. — І що?

Тимур покрутив у руках лопату.

— Ти пам’ятаєш, де розташовувався третій інженерний корпус?

— Десь там, — жінка показала на захід, — найближче до північно-західного кута електричного загородження.

— Ми маємо знайти його.

Лаура повела бровою:

— Що взагалі ми маємо відшукати? — дивно було запитувати про це тільки тепер. Просто тоді, коли вони тікали з Ґуаякіля, Лаура усвідомлювала, що у неї не вистачає коштів, щоби витягти з Еквадору всіх, а тому ідея поїхати до Атаками здавалася напрочуд вдалою та навіть логічною. Нині француженка не розуміла, що вони тут роблять.

Тимур зосереджено роздивлявся глибокі борозни, що пролягали в побілілій від солі землі та нагадували сліди пазурів якого-небудь збожеволілого монстра. Спливла хвилина, перш ніж українець відповів:

— Алан Ґрінлон загинув, а ти вціліла. Ти вижила під час бомбардування завдяки тому, що тебе накрило вирваним вибухом шматком стіни. Звісно, тобі пощастило: якби шматок був пласким, тебе розплющило б, а якби він не долетів до того місця, ти згоріла б живцем, але… — Тимур, піднявши брови, повернув обличчя до Лаури, — ти вижила. У Ґуаякілі я подумав ось про що: якщо ти залишилася неушкодженою завдяки шматку стіни й уламкам, якими тебе засипало, то невже не могло зостатися неушкодженим що-небудь іще?

— Тут слідів людського перебування не знайти… — почав Ріно, але затнувся. Ґевал глянув на Тимура: — Чи ти про…

— Так, Ріно, я кажу про підземну лабораторію мікробіології.

Лаура несамохіть провела поглядом у тому напрямку, в якому щойно показувала. Вона враз усе зрозуміла.

— Тридцять метрів під землею, Ріно, — продовжував Тимур, — тридцять метрів. Я не знаю, чим лупили по «NGF Lab» 2009-го, але, гадаю, точно не ядерними боєголовками. І мені важко уявити, якою має бути звичайна бомба, щоб після влучання отримати в землі воронку глибиною тридцять метрів.

— Воронки не утворилося… — зосереджено киваючи, протягнула Лаура.