Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

Лонґбоу відхилився в кріслі та заклав праву ногу на ліве коліно:

— Викрадачі летять майже на максимальній швидкості, в середньому — 90 км/год. Це немало як для п’ятитонної вантажівки.

— Скільки можна витиснути з «М939»? — озвався один із агентів, голомозий Гаррі Харпер, що цмолив каву з крихітної синьої чашечки із золотим обідком.

— 63 милі за годину, — відказав Джонні, — навіть порожньою на трасі ця таратайка не розженеться до 100 км/год. Відстань між Піурою та покинутим чилійським селищем Сан-Педро, куди, на думку агента Торнтон, — чоловік штрикнув поглядом Лізу, — прямують викрадачі, становить 2296 миль, або трохи більше ніж 2900 кілометрів.

— Це дорогою? Це ж не пряма? — уточнив Гаррі.

Джонні, вигнувши брову, зиркнув на колегу. На його обличчі застиг вираз малюка, якому замість мандаринки підсунули дольку лимона. Секунду він мовчав, і Ліза очікувала, що блондин бовкне щось вкрай образливе, та зрештою Джонні стримано мовив:

— Так, — він провів пальцем уздовж Панамериканської магістралі, котра, практично не відлипаючи від тихоокеанського узбережжя, тягнулася на південь. — Вони вже від’їхали на вісімдесят кілометрів від Піури. Якщо вантажівка зупинятиметься лише для того, щоб заправитись, і якщо викрадачам пощастить так само легко проскочити перуансько-чилійський кордон, приблизно через тридцять годин вони досягнуть Сан-Педро.

Ліза Торнтон, схилившись над картою, прискіпливо роздивлялася північну частину Чилі.

— Вони можуть зрізати, рвонути навпростець пустелею відразу після кордону. І виграють чимало часу. Вони одного разу так уже вчинили.

— Не думаю, — мотнув головою Джонні. — Малоймовірно, що серед викрадачів виявиться хтось, хто добре знає місцевість на південь від чилійського кордону. Я взагалі припускаю, що вони застрягнуть на виїзді з Перу. Чилійці значно краще дбають про охорону своїх кордонів.

Не піднімаючи голови від карти, Ліза звела на нього очі:

— Погано, що після всього, що «сутінкові» накоїли, ти все ще їх недооцінюєш.

— Ти запитала мене, скільки в нас часу, — підвищив голос блондин, — і я відповідаю: на мій погляд, утікачі досягнуть Сан-Педро не раніше, ніж через тридцять годин, орієнтовно опівдні наступного дня за чилійським часом. Отже, у нас ціла доба для того, щоб дістатися до Калами.

Ліза дозволила собі трохи заспокоїтись. Доба — не так і багато, але поки що — більше ніж достатньо. Поки що все під контролем.

— Які прогнози щодо шторму над Панамою?

— Панамський аеропорт закрито на найближчі три години.

— Дякую, Джонні, — Ліза холодно, по-діловому посміхнулась і встала. — Часу вистачає, але розслаблятися не можна. Пропоную всім зібратись і через півгодини виїхати до місцевого аеропорту. Чекатимемо на приліт C-37A там. Поснідаємо також в аеропорту. — Вона глянула на агента із затиснутою поміж долонь синьою чашкою. — Дрон готовий?

— Так.

— Він нам знадобиться, — жінка повернулася до Джонні. Він знудьговано телющився вбік, а тому Ліза нахилилася, щоб чоловік не мав сумніву — звертаються саме до нього: — Будь ласка, проконтролюй, щоб зброю та бронежилети оформили як дипломатичний багаж. І попередь місцеву владу в Каламі. Щоб після прильоту не виникло жодних затримок. Передай пілотам у Панаму: нехай вилітають, щойно отримають дозвіл, — чоловік демонстративно не дивився на Лізу. — Ага, і ще, на момент прибуття в аеропорту «Ель-Лоа» на нас має чекати позашляховик із повними баками та запасами води, готовий негайно вирушити в пустелю.

— Слухаюсь, мем. Усе буде зроблено, мем, — єхидно відрапортував Джонні Лонґбоу.