Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

Старший сержант Еміліано Кіко встиг подумати про рацію, про залишену біля крісла штурмову гвинтівку і навіть про дружину, за ще одну сварку з якою — ніколи не подумав би про таке, правда? — віддав би що завгодно, після чого на нього накотилося щось смолисто-чорне та важке. Тіло… Тіла?.. Чиїсь заболочені чорнотою очі… А згодом щось холодне та загострене черкнуло по шиї… Відбиваючись, Еміліано відчув, як ламаються кістки, і нарешті закричав, хоча крик вийшов невикінченим і приглушеним, пекучою грудкою застрягнувши в розкраяному горлі.

LXIX

П’ятниця, 23 січня, 01:37 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі

Кістляві, наче пташині лапи, руки штовхнули Тимура в груди. Чоловік похитнувся, хапнув долонями пітьму, намагаючись у порожнечі відшукати опору, коли другий, більш сильний поштовх остаточно звалив його з ніг. Українець приземлився на гепу та за інерцією відхилився, впершись ліктями в пісок. Суха зашкарубла земля до крові роздерла шкіру на ліктях. Відповзаючи, Тимур перекинувся на правий бік, підтягнув коліна до грудей і закрив руками голову. Він весь напружився, очікуючи на удар — чи то рукою, чи то ножем.

Наступної миті він почув шерхіт ніг об пісок, короткий надсадний хрип, а потім — удар об землю за своєю головою. Тимур здогадався, що істота, яка ховалася під будинком, перестрибнула через нього. Одночасно розчахнулися двері вітальні, й українець радше почув, ніж уловив вухом, як Ріно Ґроббелаар вискочив на вулицю.

— Де ти є?! — густим насиченим басом, що зароджувався в надрах дебелого тулуба, гаркнув південноафриканець.

Ріно розрізнив нечіткий обрис на землі та метнувся до нього, тримаючи лопату, ніби спис, гостряком уперед.

— Це я, Ріно, — не прибираючи передпліч від голови, проказав Тимур.

Мертвотну тишу покинутого містечка збурило виразне «гуп-гуп-гуп» — тупання ніг, що затихало, швидко віддаляючись на північ. Разом із тим воно було достатньо гучним, щоб Ріно, не напружуючись, зауважив його та здогадався, що хтось прожогом вшивається в напрямку центру Сан-Педро.

— Хто це? — запитав велетень.

— На мене напали.

— Ти його бачив?

— Він ховався в пітьмі під будинком. Я не помітив і підійшов упритул, ледь не вткнувся в нього, — Тимур підвівся, обтрушуючи пісок із гепи та ліктів, і здригнувся, згадавши вирячені темні очі, що дивилися на нього з пітьми.

— Розгледів його?

— Він був босим, — усе, що зміг відповісти Тимур.

Двері, що вели до будинку, відчинилися, й у проміжок визирнула Лаура.

— Чуваки, що сталося? Хто кричав? — від напруження її голос деформувався, наче пластик під дією температури.

— Я. Під твоїм вікном хтось ховався.

— Наш художник? — аби тільки не мовчати, запитала француженка.