Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

Тимур ствердно замахав головою:

— Вони заражені. Це «сутінкові». Однозначно.

— Чому ти так вирішив? — повернула голову Лаура.

— Він точно нічого не бачить, — Тимур, як і Ріно за мить до того, показував на екран. — Не уявляю, як людина з такими очима спроможна щось бачити, але одночасно рухається не як сліпець.

— І що? — не зрозуміла француженка.

Ріно збагнув першим і договорив замість Тимура.

— Сліпого інфіковано. Як і всіх, хто його оточує. І ті, хто крокують довкола нього, по суті, слугують йому очима. Тимур має рацію — це вони, Лауро.

— О’кей, — погодилася жінка. — Куди вони прямують?

Тимур на хвильку відвів погляд від екрана, замислився. У голові зазвучав голос покійного доктора Антоніо Арреоли — одна з останніх фраз еквадорця за життя.

(у ці вихідні все раптово скінчилося…)

(…найбільш агресивні померли, решта перейшла на малювання)

Погляд Тимура злегка заволокло туманом: він пригадав малюнок, що забрав у «сутінкового» з палати № 205 — хлопчини з довгим волоссям, який так хитро вдав, що не впізнав його. Малюнок із зображенням пустелі Атаками, однієї з ущелин Долини Смерті.

(вони всі малюють одне й те ж саме — пустелю…)

(у нас повно таких малюнків…)

(…ви знаєте, де це?)

Тимур зиркнув на Лауру. Француженка зрозуміла все з погляду. Вона мимоволі повела головою зліва направо та назад, а тоді, звично торкнувшись пальцями брови, заперечила вголос:

— Це безглуздя. Цього не може бути.

Українець промовив:

— Вони йдуть в Атакаму, Лауро.

Ріно неспокійно заворушився на ліжку, так, наче з-під простирадла його почали кусати клопи: