Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

— Ситуація змінилася, — підвела очі на українця. — Катастрофа літака через умисні дії еквадорського пілота — це одне. Зовсім інше — цинічний розстріл мирних громадян за крок від входу до міжнародного аеропорту.

— То й що? — огризнувся Тимур.

— Штати вступають у гру. Тепер уже всерйоз. Не треба нариватися.

— Начхати, — відмахнувся чоловік. — Через три дні нас тут не буде, — він легенько відсторонив Лауру, протиснувся повз тушу Ґроббелаара, який похмуро спостерігав, як українець і француженка жбурляють один в одного недомовками, і попрямував до виходу з кімнати. — Хочеться поговорити — поговоримо за вечерею. Я голодний. І хочу пожувати щось краще за запаяні у фольгу напівфабрикати з літаків.

LIII

Повечерявши, Тимур, Ріно та Лаура повернулися до готелю. Спати нікому не хотілося — напевно, підсвідомо вони боялися того, що може прийти до них уві сні, — водночас через фізичну втому блукати вечірньою Антофагастою теж не було бажання. Вони порозлягалися на ліжках. Тимур увімкнув телевізор — не кращий за той, що був у «Dreamkapture hostal», — і ліниво перемикав канали. Лаура відгородилася від телевізора планшетом. Ріно лежав, заплющивши очі та склавши руки на животі, хоча з дихання було чути, що ґевал не спить.

За кілька хвилин француженка відірвалася від Інтернету та повідомила:

— Я знайшла компанію, що здає в оренду автомобілі. «Europcar». Біля автовокзалу, десь за кілометр звідси.

— Ага, добре, — зронив Тимур. А потім замислено промовив: — Нам треба лопати.

— Що ти сказав? — повернула голову Лаура.

— Я думаю, нам слід узяти із собою лопа… — чоловік не завершив. — ҐУАЯКІЛЬ! — від крику Тимура Ріно сів у ліжку та вирячився так, що прорізалося підбите око. — Показують Ґуаякіль!

Три пари очей прикипіли до телевізора. Йшов вечірній випуск «Chilevisión Noticias» — програми новин на каналі «Chilevisión». У правому верхньому куті висів прямокутник із застиглим зображенням поруйнованого Інституту неврології. Хоча ошелешило Тимура не це; його анітрохи не здивувало б, якби журналісти чилійських новин розповідали про вранішню бійню в Ґуаякілі. Дивним здавалося якраз те, що розказували не про бійню в аеропорту. Йшлося про щось інше. Студійна камера вимкнулася, та на екрані з’явилося зображення нічної дороги.

Нешироке двосмугове шосе. Темрява. І стовпище людей, яке суне дорогою. На цій ділянці шосе придорожніх ліхтарів не було, натовп узагалі лишався б невидимим, цілком укритим пітьмою, якби не потужні прожектори, тремтливі промені яких лизькали щільну масу з людських тіл. Та маса пульсувала, мінилася та, неначе якесь жахливе в’язке вариво, повзла асфальтом.

Тимур не бачив, звідки вистрілюють промені прожекторів, — оператор стояв спиною до джерел світла, скерувавши камеру на людей на дорозі. Лише через півхвилини українець зауважив напис «live» у лівому верхньому куті екрана.

— Це пряма трансляція, — не знати до кого проговорив він.

Зображення тремтіло та час від часу підстрибувало. Схоже, оператор тримав камеру на плечі та постійно рухався. Невдовзі Тимур зрозумів, що еквадорець задкує, відступаючи перед юрмою. Натовп крокував доволі швидко (принаймні точно швидше, ніж співробітник каналу «Chilevisión» задкував із камерою на плечі) та поступово наближався, тож через півтори чи дві хвилини Тимур розгледів, що в юрми є поводир. Збіговисько, ніби отара, прямувало за засмаглим, злегка згорбленим еквадорцем середнього зросту, який неприродно рівно тримав голову і тупився не під ноги та не поперед себе, а кудись угору, немовби намагався зазирнути за прожектори, котрі негнучкими променями-щупальцями обмацували юрму. Він ішов на два кроки попереду клубка з людських тіл, не вимахуючи руками, не сповільнюючись і не пришвидшуючись. І, схоже, не кліпаючи. Він не здавався незграбним, але відчувалося щось неприродне в його руках. Поводир нагадував паралітика, який більшу частину життя провів у інвалідному візку, а тут раптом, ні сіло ні впало, навчився ходити, набув здатності без обмежень пересуватися на своїх двох, проте ще не встиг призвичаїтися до нового вміння.

Хтось — чи то диктор у студії, чи то репортер, який не потрапляв у камеру, — запекло коментував процесію. Тимур не міг зрозуміти жодного слова. І не лише тому, що коментарі звучали іспанською. У перші хвилини зображення на екрані настільки поглинуло його, що чоловік не сприйняв би жодного слова, навіть якби репортер раптово заговорив українською.

Несподівано оператор розвернувся. Зображення спочатку розпливлося, а потім різко сфокусувалося. Стало видно дві відкриті вантажівки із солдатами в кузовах і один «Humvee» з кулеметом на даху. Тимур нарешті побачив прожектори, що вистрілювали променями з кузовів. Вантажівки трималися на відстані сотні кроків від натовпу та від’їжджали одночасно з тим, як натовп наближався.

Ніхто не намагався спинити юрму. От тільки і солдати у вантажівці, і кулеметник у броньованому «Humvee» тримали на мушках людей, що простували дорогою. У світлі прожекторів їхні очі моторошно виблискували. Подеколи, коли один із променів підіймався зависоко, зображення темніло, і на екрані залишалися лише вуглинки очей, які, ледь погойдуючись, пливли над дорогою.

Перед камерою промайнув військовий, схоже, офіцер, який, постійно озираючись на мовчазну юрму, тримався поряд із вантажівкою та постійно повторював: «No dispare! No dispare![70]»