Розділ без назви (9)

Перекладач чистісінькою українською мовою:

— Гер капітан пропонує всім українцям записуватися до особливого підрозділу доблесного вермахту. Всі, хто зголоситься, отримають обмундирування, можливість сито жити і служити великому фюреру Адольфу Гітлеру, а також у німецьких рейхсмарках суму підйомних, яка дорівнює п’яти тисячам довоєнних польських злотих.

— Ого, — присвистують у строю.

П’ять тисяч злотих! Матір Божа! Яків і помріяти не міг про таку суму. Як помогла у хазяйстві та тисяча злотих, яку привезла як «придане» Зося! Сяк-так, але таки вилізли з безпросвітної бідності.

П’ять тисяч злотих! І можливість вирватися з цього пекла...

— Йдем? — сусід по ряду торкає за руку. — Я йду. Не будь дурнем. Потім з теї армії і змитися мона.

Змитися? Куди? Яків почуває себе мишкою, перед якою клітка за дармовим сиром. Ци великим шматком сала. Селянський розум підказує Якову — не чіпай тую лакоминку. Клітку неодмінно зачинять. За воротами цего страшного табору. То не солодка воля, а неволя з присмаком цукру.

Капітан велить бажаючим вийти зі строю. Десятка два виходять. Їх відводять убік. Тоді капітан обходить ряд за рядом і кожного питає, чи бажає він вступити до вермахту.

— Ні, — каже Яків, коли до нього доходить черга.

— Варум?

— Чому? — перекладає чоловік, обличчям не схожий на українця.

— У мене вдома жінка і троє маленьких дітей.

— Дарма відмовляєшся, — каже вже від себе перекладач. — Незабаром пошкодуєш про це.

Пошкодує? Яків вагається. Та якась незрима сила змушує його ще раз кинути коротке:

— Нє.

Вже наступного дня тих, що відмовилися стати солдатами вермахту, перевдягають у сірі тюремні роби, а на спину нашивають напис «Polak polityczny»[19]. Їх тепер гонять щодень розчищати сміттєзвалище. Один з в’язнів хапає гниле яблуко і шматок м’яса, запихає до рота. Через два дні він умирає у важких муках.

І все ж у грудні всіх українців з табору відпускають. Вертають польські мундири. Яків вирушає пішки. Надворі вже лежать густі замети. Колючий вітер забирається під літній мундир.

«Я не дійду», — думає Яків і розуміє, що мусить дійти. Мусить дійти й побачити Зосю велику і Зосю маленьку, Парасочку маленьку і Параску-маму велику, найменше його диво — Уляночку і батька Платона, що останній рік все хорує й надсадно, майже не перестаючи, кашляє.

11

Зойк матері: «Яшко!» і Зосині слова, коли вона відірвалася від відра, в якому готувала пійло для свиней: