Розділ без назви (7)

Досі йде — то вже думає Яків теперішній.

Сизий світанок заглядає у вікно його хатини. Може, Зоська справді приходила — як не до хати, то хоч під те вікно?

13

Через місяць старшого жолнєжа Якова Меха у зв’язку з тим, що капітана Радзивілла перевели в іншу частину, призначили ординарцем надпоручника Кшиштофа Собєського. А ще через два тижні високий дженджуристий поручник сказав, що їх посилають до Гдині, біля Балтійського моря, отримувати прибулих для полку нових коней. Але поїдуть вони втрьох, з ними поїде наречена надпоручника, тому нех его ординарець з’їздить до пані Зосі й допоможе нести валізи на вокзал. То є недалеко, але кобіта не мусить то нести.

Пані Зося? Хіба мало Зось на світі, надто в Польщі, сказав собі Яків. Та й адресу поручник назвав зусим иншу, ніж та, що він знав. Добре знав. Прикро знав.

Двері невеличкого будиночка відчинила молода служниця — відразу визначив, хто вона по фартушку — з пишними грудьми. Кокетливо всміхнулася до молодика у військовій формі. Спитала, чи пан жолнєж не помилився адресою, а коли ні, то чого йому треба? Чого треба? Яків пояснив, що має забрати речі панночки Зосі. І тут почувся голос, що був громом і блискавкою водночас:

— Хто там, Елінко? Пан Кшись?..

То була таки вона, і Яків побачив її, уже зібрану в дорогу в усій красі — в хутряній шапці, з-під якої по обидва боки вибивалися звивисті кучерики, у білосніжній, проте з рудуватим відтінком, шубці-кожушку, обшитій по краях бісером, довгій спідниці, з-під якої визирали білі чобітки, і білих, вишитих червоним візерунком рукавичках. Ця панянка була сама краса і зваба, вона й мала призначатися, призначатися і належати представнику одного з найбагатших польських вельможних родів, що по багатству і знатності чи по знатності й багатству не поступалися Потоцьким чи кому там.

Зося дивилася на нього своїми прекрасними зеленкуватими очима з поволокою, в тих очах, він добре бачив, сидів птах відчаю. Відчаю, але й зневаги. До нього?

Прогнав спазм, що підступив до горла, відрекомендувався: ординарець пана надпоручника Собєського, має такий-то наказ.

— Тоді нєх пан жолнєж бєже валізкі, — сказала вона.

Він взяв дві доволі важкі шкіряні валізи, попрямував до виходу. Проводжав її високий стрункий молодик та жінка з доволі випнутим животом, очевидно, брат і його жінка, в яких Зося жила, але якомусь там солдату, та ще й денщику, як вона його назвала молодику, нічого пояснювати й нікого рекомендувати не належало.

Зося йшла попереду, до вокзалу справді було недалеко, якась верста, ну, десять-п’ятнадцять хвилин ходи, але той шлях видався вічністю. Він обіймав очима її стан і проклинав, хотів кинути бісові чамойданиська й мчати світ за очі, хай ловлять і саджають в буцегарню. Але коли дісталися до вокзалу й там їх зустрів поручник, Зося цмокнула того дженджурика в щоку, щось у ньому опустилося на самісіньке дно. У його, Якова, власне провалля. То була душа, а може, й камінь, що спав з тієї душі.

Була поїздка в поїзді — наречені сіли у вищий клас, купе люкс, він же їхав у третьому класі, вагоні, де згрупувалися таких, як він, два десятки солдатів. Яків сидів біля вікна й чув сміх Зосі, хоч, звісно, не міг його чути через цілих три вагони. Зненацька подумав, що добре було б піти й убити обох, але тильки сумовито посміхнувся.

Сміх Зосі був — там, на вокзалі, в очікуванні потяга. Коли вона нагиналася й щось шептала на вухо нареченому, а потім дзвінко сміялася. Двічі посилала Кшисьового денщика — так і називала: денщик, мовби імені не знала, подивитися, коли поїзд на Краків іде, бо начебто брат просив про те дізнатися, та чи є у буфеті кава з вершками.

Дорогою вона не промовила жодного слова. Стисла вуста. Примхливі вустечка. Яків тоже не мав охоти розкривати рота. Не мав бажання.

Не мав бажання.

Не мав бажання, повторює він тепер, біля темного нічного вікна. У небі блищать холодні зорі. Холодно і в нього на душі. Колеги по вагону (солдати Війська Польського з Галичини й Волині, божу питомій1, як вони казали, польській Польщі, служили вояки зі «східних кресів», у той час як на їхніх теренах із власне польських воєводств) втягуються в балачку, і нарешті якийсь одчайдух, як тільки капрал, що їхав з ними, виходить, пропонує скинутися на пляшчину монопольки. Скоро буде станція, то він крадькома гайне. А може, й у провідника варто спитати. Вони часом продають.

«До Варшави приїдемо вранці, — думає Яків. — Атам, казав поручнік, до їхнього палацу поїдемо. Пан поручнік має представити батькам свою кохану жонку. Ойцу і матце, що ждуть не діждуться синової обраниці. Знав би пан графський вилупок, хто вона, тая кобіта, якій цілує, прошє пана, ручки. А може, й дупу та слабуватий на чоловіків передок. Знав би, килько то на неї залазили. Гоцали так, що аж курява з матрасу тряслася. Зосенько, каже, кохам цє, як... Холєра, якесь слово заковиристе графчик цвенькнув? Сонечко ясне, чи що? Як же буде сонце по-польськи? Слонечко ясне. Моє щенстє стозвяздне, щастя на цілих сто зірок, ще щось таке, ось як ще казав той витрішкуватий вилупень. Хоч би швидше принесли горілки...»

Він дістає із кишені злотий, кладе на долоню. Зважує.