— Іди, хай Бог береже. І письмо принеси од теї дівки.
Ніна ставить склянку на старущий стіл, що тулиться до тину.
Витирає губи. Дивиться, наче хоче щось сказати й не одважується.
— Якби ви-те, дядьку Якове, знали її адрес...
— пять двайцять п’ять, — сердиться Яків.
Не знає він адресу. І Валік, каже, ни знає. Фамілію запам’ятав та що з того, куди писати, а як і написав би...
Боїться щось не те получити у відповідь. Таке, що вб’є... Вб’є надію?
12
— То ти, Зосько?
Яків питає спросоння, бо ще не розплющив очі, а здалося, що хтось біля ліжка стоїть, навіть коло нього примоститися хоче.
Нікого в хаті. И не могло бути. Просіюється осінній світанок. Не засне тепер. За пліт сон одійшов.
***
Зоська. Зося. Зосечка. Тогді, в тому Тарнуві, скільки ж разів вони кохалися! Вона була невтомна й вигадлива. Він... Він прикипав до її тіла, воно змушувало прокидатися вночі й, ризикуючи потрапити до рук вартовому чи патрулю, йти в місто.
Йти в місто.
До неї.
Якось Зося розказала про свою велику любов. До шляхтича, який нею покористувався й зник. Тобто не зник, а обрав іншу, багатшу. Як вона почала після цього мстити сама собі й своєму тілу. Мстити... Ти знаєш як...
— Хто я тобі? — спитав Яків після тої розповіді.
— Жолнєж, котрих багато, — була відповідь.
Він дав їй ляпаса. Одного й другого.
— Якти смієш, хаме!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Століття Якова» автора Лис В.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ без назви (7)“ на сторінці 19. Приємного читання.