Розділ без назви (7)

Поручник щось каже ще. Що він був добрим солдатом, добрим кавалеристом, добрим уланом, можна сказати, природженим кавалеристом. Капітан Радзивілл не помилився, характеризуючи старшого жолнєжа Якуба Меха як одного з кращих рядових уланів полку. То ж хай щастить у цивільному житті.

І вам хай щастить, пане поручник. Надпоручнік. Бажаю стати полковником, ні, генералом. І жонка у вас красива, вродлива, вам пощастило, пане поручніку, бажаю мати гарних діток, аби були такі вродливі, як ваша жонка. Коли у вас весілля, пане надпоручнік? Пане капітане! Після Петрового посту? 0, то дуже файно, а потім у вас відпустка і поїздка до Венеції? 0, то, певно, файне місто? Канали? Гондоли? Цо то єст? Човен такий? Крипа? Пісню їй тамечки заспівайте.

Щось відчув пан граф чи що? Бо приклав руку з двома відчипіреними пальцями до конфедератки й поспішно відійшов.

Міг би зайти Яків до Зосі, кортіло, та знав, що не зайде.

Коло воріт наздогнав його Потап.

— Чуєш, кінь твій здурів, рветься, ногами гоцає, ірже... То з ним часто буває?

Ци часто було таке з червоним конем? Нігди такого не траплялося.

Кінь відчув, що він його покидає.

Яків нахилився до Потапа:

— Николи, чуєш, николи не бий цего коня. Бо інакше він уб’є тибе. І я про те знатиму, та не поможу.

— Як то...

Потап остовпів. Як соляний стовп стояв. Яків усміхнувся й пішов. Мовби не коня, а себе самого там покидав.

16

Гандзю Яків зустрів на перших же вечорницях, котрі після Петрового посту відновилися. Нє, на Івана Купайла тоже бачив, али тоді так, очима блимнув на гарнесеньке, хоч і худюще-прехудюще дівчисько, що край галявини стояло, де вони вогонь розіклали, щоб стрибати через нього. Не підходило, дивилося. Він стрибнув тоже, Мотруну за руку взяв, Тирнєшину дочку, статна дівка, тілиста, вже знав, що Тимошів молодший брат Яким до неї сватається. Може, відбити, подумав, али Мотруна геть йому не подобалася. Коли в лісі, як до села верталися, ніби ненароком цицьками перед ним хилитнула, тернулася, відчув, що кинула на нього оком. У відповідь ляснув по дупі, вона зареготала, али бажання проводжати не було, та й Яким підійшов, узяв свою кобилочку під ручку.

А Гандзя на вечорницях тож сіла в куточку. Була вона з бідної сім’ї, ще біднішої, як їхня, про Совиків, як по-вуличному їх називали, казали, що такі бідні, аж сині, аж світяться, як блошиці в темряві.

Сиділа, дивилася очиськами великими, більшими, здавалося, за саме лице Й жарти та пісні мовби в себе вбирала. Мовчала. Вуст, міцно стулених, не відкрила, тилько раз мовби сама до себе прошептала. І зітхнула. Яків якраз саме на неї дивився.

«Дівка чиясь, — подумав, — буде».

Підійшов, сів, руку на коліно поклав.

Очицями сумними й перестрашеними блимнула.

— Дєдьку, не треба...