Розділ без назви (7)

— Який я тобі, в біса, дєдько!

Справді — їй було ци то шістнадцять, ци сімнадцять, али і йому ще тико двайціть два, двайцітретій коло Стрітеня пушов.

Гандзю він із тих вечорниць проводжав. Із дівчати-пуцьверінька за дорогу хіба що п’ятірко слів під ноги висипалося.

— Ви тико з війська, кауть, вернулися...

Яків узявся розказувати їй про службу, про свого червоного коня.

Так і пророзказував до її доми, маленької, врослої в землю халупки. Хоч раз у тую балачку вклинилася та про щось спитала. Мусив, спинившись, знову начинати. Щось найшло на нього. Не міг із цим совеням поруч мовчки йти.

Коло порога вже губи розтулило.

— Дєкую, дєдьку, за розказ... А я ніде, кроме наших Загорєн, і не була. Раз тико батько на ярмарок до Любовля брали.

— Ну, ще побачиш світа, — сказав Яків. — Та як ще раз дєдьком назвеш, по губі получиш. Ато й поцілую. Ти не боїшся цілуватися?

— Ой, дєдьку... Ну вас...

І за клямку взялася, двері відчинила.

Він збагнув, що з такої малої та полохливої може вирости й жінка добра та слухняна. Та й через рік-два з виду буде файна, ледь не подумав — кобіта, на польський манір.

Став Гандзю проводжати з кожних вечорниць і посиденьок. Вона-то була йому рівня. І кожного нового разу чув од дівчини на слово-друге більше. А через місяць вже й притулилася перед прощанням лагідним маленьким кошеням.

Того літа, уже в жнива, була й зустріч з Улянкою. До матері навідалася, то й до сусідів забігла. Стала ще ліпшою, краса її аж пашіла, але не то, що ніц у серці Якова не здригнулося... Дивився, як на гарну — нє, ни ляльку, а чужу молодицю, що прийшла, винирнула зненацька із давнього сну.

— Чула, ти, Яську, до Совикової Ганнусі став клинці підбивати? — спитала, як на двір вийшов, щоб провести — до межі, до спомину?

— То й що?

— А нічо'. Добра з вас пара буде. Нічо’, що вона бідна. Чує моє серце — красна дівка буде. І жонка тобі. І роботяща, у нас наймитувала на жнивах у пройшлім році, то такечки серпом махала, що і я не могла вігнатися.

Яків промовчав. Провів-таки до тину між їхніми обійстями. Колишніми їхніми обійстями, бо ж уже Улянка у Вергунів штири літа як жила. Ци четвертий, гой же, час як летить.

А Улянка раптом до вуха нагнулася, зашепотіла:

— У тебе, Яську, красний син росте. Моцним і розумним буде. Хочу ще такую дівку од тебе мати.