Розділ без назви (7)

Її крик: чи пам’ятає він, хто вона — уродзона шляхтичка, яка...

— Ти уродзона... — сказав він, і слово мовив таке, що пошкодував потім.

— А ти — найбільша моя помста собі... Мені самій... Тільки й усього, прошу пана хлопа...

Сказала без істерики вже, з убивчим спокоєм. І він зрозумів, що, коли має хоч краплю гідності, мусить її покинути.

Коли він вимовив «Прощай», почув кинуте в спину, що вона хотіла його повозити, бо ж у нього скоро відпустка, по цілій Польщі, показати Варшаву й инші міста, те, що він ніколи не бачив і не побачить.

Її слова звучали, як прохання вернутися.

Ніби стогін нечутний — вер-ни-ся...

Він вийшов. Тиха зимова ніч стояла над польським містом. Сніг під ногами скрипів. Ішов і не боявся, що хтось там перестріне. Навпаки, до полкових воріт направився. Черговому капралу сказав, що ось, мовляв, дисципліну порушив, з нічної самовільної походеньки вертається, арештуйте, проше пана капрала. Той капрал дивився, мов десять баранів на нові тесані ворота. Ніяк уторопати не міг, що то за диво-самовільник сам і з’явився, під замок хоче. Дихнути звелів. Али Яків тієї ночі був тверезісінький. Тилько злий і дурний. Капрал знизав плечима, хоч і не одпустив.

Вже як тая злість пройшла, то потвердив — так, надумав до кобіти піти, та честь польскєґо жолнєжа наказала вертатися та доповісти про порушення дисципліни. Найбільше з того признання кпинив Прокіп. Князь Радзивілл також сміявся. А полковий командир навіть у приклад поставив, як вояка вельми свідомого.

А десь на другий день після тої придибенції на їхньому заміському виїзді, коли галопування відпрацьовували, ударив

Яків шпорами в бік свого червоного коника. Раз і вдруге. Вперше бив з такою злістю. Кінь і поніс. Помчався так, що зупинити було несила. Через луг, поле і яр, притрушені сніжком. Мчав, мов шалений. Свистіло у вухах холодне колюче повітря. Яків щосили тримався за повіддя. Зрештою обхопив руками гриву. Та кінь таки скинув його. І коли вже беркицьнувся на землю, побачив упівока, як стишує біг його червоний.

Стишує, а потім спиняється.

Лежав тоді край польової дороги, боліло в боку. Високо в небі пливла отара білих баранців. Світ мовби плив, і він на землі, скинутий конем. Позбавлений чогось такого, що було значно більше за саме життя.

«То ж не моя, Зосина думка», — здивувався, бо пригадав, що то вона казала: почуття вартніші за саме життя. Без них, казала, життя — то лиш існування. Гірше, ніж у рослин.

Він тепер існував поза тією... як же її назвати... То й що?

Звівся на ноги і побачив, що кінь вертається до нього, а ген-ген полем скачуть вершники.

Йшов, накульгуючи, до коня. Усміхнувся силувано, бо майнула думка — треба перепросити свого червоного друзяку.

Того коня, звісно, давно нема на світі.

А він іде навстріч йому через поле, по коліна в снігу.

***