Розділ без назви (7)

А може, й не душу, а просто людську істоту, подумалось йому. Все одно. Не міг не порятувати.

«Я знаю, що Ти не простиш, — подумав Яків. — Як, певне, не простив і те моє колишнє смертовбивство. Я забагато взяв на себе, Господи. Али ж Оленку, тую дівчинку, мусив порєтувати».

«Прости й ти мене, лісе», — подумки попросив.

Тут він побачив на другому березі болота, далеко, звідти не міг побачити, а побачив — хтось там стоїть. Жінка.

Котра ж?

Придивився.

Неоніла.

Як тоді на березі Бугу.

***

Голос почув.

— Ци ти не перейдеш?

— Не перейду, — сказав.

Тихо шумів ліс. Стояла Неоніла. Дівчина на диво негарна, хоч і багата. Стояла і видивлялася.

«Я не мав наміру спокушати вашої дочки», — то його голос.

Здалеку.

Два рази його били в житті, так, що не міг опиратися. Перший тоді, за наказом господаря тартака. Коли Неоніла понесла від нього.

— Можу на вашій дочці женитися, — сказав. — Хоч знаю, що не віддасте. 

— Не віддам, — сказав Неонілин батько. — Вона, може, на лиці й не вдатна, але тобі все одно не пара. Роботящий ти хлопець, але даремно мою доньку спокусив.

Тоді й сказав теї слова: я не мав наміру...

Сказав і пожалів, що сказав, хоч вони були правдою.