Розділ «Глава 5 Стрілою через степ»

Стоїть він, весь у червоне полум'я вдягнений, чорним димом підперезаний, дивиться на те, як пекельні створіння бавляться тим, що примушують двох чортів гратися горами людських черепів, – і відчайдушно регоче!!! А побачивши Степана, що закляк біля його величезних ніг (кожна з яких була товстіша від п'яти найтовстіших дубів, зв'язаних докупи), підхопив небораку на гігантську долоню, більшу за найбільший майдан, коли-небудь бачений Раковичем, і як розрегочеться просто йому в обличчя:

– Гей, комашко нікчемна! І ти, гордій, вважав себе розумною людиною?! Та ти ж не бачиш далі свого носа! Ти ж занапастив і своє життя, і життя своїх близьких… і навіть не второпав, чия воля керувала й продовжує керувати тобою!!! Комашка ти, комашка безмозка!!! От зараз я-а-ак вб'ю тебе!..

І я-а-ак лясне іншою долонею по тій, на якій завмер безпорадний чоловічок!..

На цім місці прокинувся Степан, і якби не перебував під впливом зілля, що їм регулярно напував його Мошка, то, мабуть, зірвався би з місця та дременув просто у степ, біг би світ за очі, доки не впав би зовсім знесилений. А так тільки ледь-ледь здригнувся й тихесенько застогнав.

Єврей одразу ж зреагував на той стогін, відкинув розцвічену відблисками полум'я ряднину – і Ракович побачив, що довкола темна-темна літня ніч, що з-за пологу на нього дивляться лише розсипи величезних яскравих зірок… та ще Мошка, який миттю підбіг до хворого, покинувши розкладене поруч багаття.

– О-о-о, молодий панич довго-довго спав, але нарешті все ж прокинувся! Це добре, дуже добре, – радісно забубонів єврей, заглядаючи Степанові в обличчя. – Бачу по очах молодого панича, що йому вже краще, що він починає одужувати від отриманих у битві поранень. Ще тиждень, хоча б один тиждень молодому паничеві попити настоянку, і вона йому більш не знадобиться, бо молодий панич одужає остаточно. А що молодий панич опритомнів саме зараз – то це теж добре, бо Моше зможе обробити та перев'язати рани молодого панича, не ризикуючи його розбудити. Еге ж, добре?..

Мошка кивнув, поправив чорну ярмулку і потягнувся до ганчір'я, під яким зберігався жбан із лікарською настоянкою. Проте Ракович застогнав, замугикав, щосили намагаючись вимовити бодай слово.

– Молодого панича щось непокоїть? – єврей одразу ж повернувся до Степана. В руках у нього був не жбан, а скринька з півдюжиною горщичків, від яких тягнуло різкими трав'яними ароматами, та невеличкі сувої лляної тканини. – Невже рани знов відкрилися? Не може того бути…

Мошка спритно задер Степанові сорочку і почав оглядати його тіло, проте юнак знов замугикав. Єврей підняв голову, перевів погляд пильних очей на обличчя Раковича, але не сказав жодного слова. Степан дивився на нього, благаючи німим поглядом: ну давай, розповідай, скажи нарешті всю правду!..

– Молодий панич бажає дізнатися, що сталося на полі битви потому, як він знепритомнів? А також чому ним опікується Моше, а не хтось із служників його шляхетного батька? А також, мабуть, бажає знати, куди це ми скачемо і вдень, і вночі?..

Степан не відводив напруженого погляду від обличчя єврея.

– Моше обіцяв молодому паничеві розповісти все.

Степан застогнав: мовляв, так, так, розповідай хутчіш!..

– І Моше виконає обіцянку. Невдовзі. Тільки ось обробить рани молодого панича – і розповість. Нехай молодий панич повірить: Моше чудово розуміє його занепокоєння. Але ж Моше бачить ситуацію так, як не бачить молодий панич… Тож молодому паничеві краще відшукати у своєму зраненому серці бодай краплиночку смиренності й терпцю – спочатку лікування, потім розповідь. Так буде краще.

І скільки Ракович не стогнав, скільки не мугикав, клятий Мошка лишався незламним:

– Спочатку лікування, розповідь потім.

Довелось-таки терпляче вичікувати, доки єврей огляне всі до останньої рани, змастить їх пахучими мазями з невеличких горщечків, перев'яже лляною тканиною та сховає скриньку. Лише тоді єврей заговорив знов, присівши у бричці поруч із Степаном:

– Нехай молодий панич збере докупи всю свою мужність, бо вона йому зараз дуже-дуже знадобиться… Отже, як молодий панич, мабуть, вже здогадався, битву виграли московити: рештки шведської армії відступили з поля бою, а під їхнім прикриттям відійшли король Карл та гетьман Мазепа.

Ракович заплющив очі та застогнав. Так, так, він сам чув сигнали ріжків – це й був відступ. Катастрофа, катастрофа!..

– Але оскільки незадовго перед відходом молодий панич покинув гетьмана, якому заприсягався віддано служити, то серед інших сердюків він відтепер справедливо вважається зрадником. Тільки нехай панич не гнівається на Моше – адже гніватись на правдиві слова не можна, ніяк не можна! Тому хоч гетьману Яну Мазепі вдалося врятуватись від переслідувань московитів, Моше не повіз молодого панича слідом за гетьманом. Такого ніяк не можна робити – адже розлючений поразкою гетьман накаже вбити молодого панича як зрадника, що у тяжку хвилину поразки відцурався свого господаря. Тоді Моше не виконає клятви, якою заприсягнувся батькові молодого панича, панові сотнику Раковичу, – бо Моше заприсягнувся найстрашнішою, найсуворішою клятвою витягнути єдиного його сина – молодого панича навіть із самісінького пекла! А також поклявся нізащо не дозволити будь-кому зробити молодому паничеві зле.