TextBook Степан засичав крізь зціплені зуби, і єврей змінив тон:
– Так, так, зараз Моше усе пояснить, зараз, нехай молодий панич зачекає… То є дуже-дуже давня історія. Швидше за все, молодий панич анічогісінько про те не знає, та рід Моше завдячує продовженням саме роду Раковичів. Адже дід молодого панича, батько його батька, під час повстання Зіновія-Абданка Хмельницького врятував шинкаря Берка бен-Шмуля – а то був батько Моше, котрий зараз має честь прислуговуватись молодому паничеві.
От як це сталося. Повсталі козаки нищили всіх нащадків праотця нашого Абрахама, які тільки траплялись на їхньому шляху. В одному невеличкому містечку, що нічим не виділялося з-поміж інших штетлів[5], козаки зігнали усіх євреїв, які не встигли сховатись від них, на центральний майданчик і почали розважатися. Молодий панич знає, як козаки розважалися?.. Гєвулт, краще б ніколи цього не знати… Але ж Моше пообіцяв розповісти усе – то нехай молодий панич дізнається! Бо то є правда, гірка правда, – але правду треба знати…
Отже, насамперед найстарших чоловіків, разом із ребе[6] і шойхетом[7], прибили за руки до стін оточуючих домівок на знак того, що «жиди Христа розіп'яли», та відрубали ноги, щоб вони повільно стікали кров'ю і водночас – ой-вей! – бачили, як гине їхній штетл. Потім відділили від юрби вагітних жінок, розпороли їм черева, ненароджених дітей кинули псам на поталу, а замість того до черев посадили кішок і чимдужче прибинтували рани, щоб тварюки роздирали нутрощі конаючих жінок. Вейз мір! Малих діточок насадили на списи і живцем підсмажили над розжареним вугіллям – не на вогнищах, а так, щоб вони мучились якнайдовше…
Отакі були тоді розваги, та зрештою вони козакам набридли. Тоді мучителі загнали решту бранців до порожньої стайні й спалили усіх живцем. Але молодий шинкар Берко бен-Шмуль якось вивернувся від тих, хто його тримав, кинувся до ніг козацького ватажка й почав благати за себе та за всіх, хто на той час іще вцілів, підкріпивши благання обіцянкою віддати ватажку все золото й срібло, що тільки мав, – а накопичив шинкар злата-срібла чимало, і було воно сховане так, що ніхто-ніхто інший його б не знайшов. Гроші – це не їжа, питво чи крам, які козаки брали скільки хотіли. Гроші на війні – річ дуже-дуже потрібна. То що, хіба ж це поганий обмін – золото й срібло за голови декількох нещасних бранців?!
Ватажок подумав, подумав і мовив до Берка: «Гаразд – веди до скарбу, викупайся сам і викупай, кого тільки схочеш». Шинкар відвів ватажка до схованки, відкопав і віддав йому усе, що в ній було. Та козаки між тим не стали чекати, бо прагнули покінчити з містечком, – тому, повернувшись назад, Берко бен-Шмуль побачив, що стайня вже палає, немов смолоскип, і жодного зойку з полум'я вже не долинає. Звісно, козацький ватажок – а то був дід молодого панича – міг без жодних вагань наказати підручним вкинути у полум'я також і шинкаря, оскільки вже отримав його срібло-золото, а більше Берко не мав нічого цінного, що зацікавило б ватажка. Але натомість дід молодого панича запитав шинкаря:
«Ти що, і справді сподівався врятувати не тільки власну шкуру, але також інших твоїх нечестивців?»
«Так, пане, – відповів Берко, – бо нема у світі нічого ціннішого навіть за одне-єдине людське життя. А що вже казати за життя багатьох!..»
А сльози котились по його щоках, почорнілих від кіптяви, що вітер розносив околицями від палаючої стайні…
Раптом Мошка замовк, уважно вдивився у Степанове обличчя і схвильовано запитав:
– Але, можливо, нехай молодий панич краще поспить і дослухає закінчення історії завтра? Бо пораненому дуже важко…
Натомість Степан натужно замугикав: мовляв, розповідай далі!
– Що ж, продовжую, – погодився Мошка. – Отже, шинкар Берко бен-Шмуль стояв біля козацького ватажка й оплакував загиблих родичів та знайомих. Між тим ватажок повів далі:
«А може, ти брешеш, свиняча твоя душа?»
«Заприсягнуся чим хочеш, що це – свята правда. Якби наш високоповажний ребе був іще живий, то неодмінно підтвердив би мої слова», – намагаючись не дивитися на розіп'ятих з відтятими ногами, шинкар лише мотнув головою у бік спаплюжених трупів.
«А не боїшся, що я накажу негайно відправити тебе слідом за іншими?»
«Не боюся».
«Невже?! Ото знайшовся сміливець поміж жидами…»
«Нехай станеться так, як хоче того Всемогутній, бо всі ми перебуваємо під владою Його десниці», – просто мовив шинкар.
«А якої ти думки щодо волі жидівського твого божка?» – недобре всміхнувся ватажок.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Помститися імператору» автора Литовченко Т.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Глава 5 Стрілою через степ“ на сторінці 16. Приємного читання.