Розділ «Глава 1 Хмари над житом»

– Тоді що ж означають ваші слова, батьку?

Сотник знов кинув на сина якийсь незвичайний погляд:

– Зрештою, Іван не син Михайла Богдановича, а лише бідний небіж. Але ж я не очікував, що він колись таки з'явиться у моєму домі!.. Що ж, либонь, така наша доля.

Юнак хотів щось запитати, та батько не дав цього зробити.

– А тепер скажи-но мені, синку, от що: чи не хотів би ти зараз же, негайно повернутись до Києва і провести нинішні вакансії в академії?

– Що-о-о?! – відверто кажучи, після всіх непорозумінь сьогоднішнього ранку Степан приготувався до несподіванок. Але ж не до такого!..

– Не вдома – в академії. Я все беру на себе: і листа ректорові відпишу, і за твоє перебування там щедро заплачу. Тільки повернись до Києва, синку…

– Навіщо, батьку?! – щиро обурився Степан. – Чом женете мене з рідної домівки, немов приблудного пса?!

– Не жену, синку, що ти!..

– Тоді навіщо…

– Бо так спокійніше.

– Але кому?!

– Мені. І тобі теж.

– Та мені зовсім!..

– Не гарячкуй, синку. Тільки не гарячкуй.

– Як же…

– Ти не розумієш!!! – раптом скрикнув сотник, і цей крик душі подіяв на Степана, немов цебро колодязної води на мандрівника, котрий весь день брів пішки розпеченим від сонця степом. – Ти не розумієш, синку, – повторив сотник менш схвильовано, – проте це для твого ж блага. Якщо мій син… мій єдиний син уникне смертельної небезпеки, то й мені буде спокійніше. І тобі краще.

Батько підійшов до вікна, сів на невеличкий ослін і сумно мовив:

– Ти зовсім, зовсім не знаєш і не розумієш, що на нас насувається… Та й я теж, якщо чесно, не надто розумію, але…

Мовчанка.