Розділ «Глава 1 Хмари над житом»

– А позаяк я першим тебе спитав, тож відповідай мені як син батькові. Як старшому відповідай… – голос сотника знов набув утраченої твердості: – Це часом не Івана Богдановича ідея – піти до гетьмана у сердюки?

І хоча Степан трохи образився на батька, та все ж відповів:

– Ні, це тільки мій задум, і більше нічий.

– Точно?

– Так. Навіть більше скажу: здається мені, Іван би з більшою охотою подався не в сердюки, а на Січ козакувати. Та й справді, що йому у гетьманському почті робити?! Він не такого знатного роду, як ми, – от нехай і рідниться у бою зі всякою голотою…

Немовби схлипнув хтось на дворі під вікном, і в тому схлипуванні відчувались і біль образи, й розчарування. Сотник миттю кинувся до віконця, прочинив його навстіж і висунувся у двір. Та дарма: нікого там не було.

– Нумо, синку, ходімо знов на двір. Провідаємо, хто з челяді там є… а заразом і на товариша твого подивимось.

Сотник витримав коротеньку паузу й додав, якось недобре скривившись:

– Я от розберуся, хто це у моєму домі наважується підслуховувати попід вікнами панської світлиці.

– Тату, а ви певні… – почав було Степан, та сотник обірвав його єдиним суворим словом:

– Певен!

Утім, нічого цікавого у дворі вони не побачили. Лиш всюди носилися, мов навіжені, заклопотані челядники, зайняті приготуванням святкового обіду. Іван же спокійно дрімав на лаві попід яблунею, підклавши під голову драну шапку. Поруч із ним на траві стояли кухоль і порожня глиняна миска.

– Не знаєш, чи давно він там лежить? – спитав сотник одного зі служників, що ніс із льоху до хати полумисок квашених огірків.

– Та Бог його зна! Мабуть, що давненько… Як випив та закусив, так і спати завалився, здається… Я можу йти, або пан сотник чогось іще від мене хоче?

– Йди собі.

– Дякую.

Так і стояли батько та син Раковичі на ґанку, майже однаковими жестами смикаючи вуса й пильно придивляючись до безтурботної фігури спудея, котрий дрімав собі спокійнесенько в тіньочку під яблунею. І поступово переймаючись батьковим занепокоєнням, Степан і собі гадав: а чи добре він зробив, обравши Івана собі за попутника?..