Розділ «Глава 1 Хмари над житом»

– Богданович, Богданович… – сотник на мить замислився, потім продовжив: – 3 Лубен, кажеш?

– З Лубен.

– І давно ти знаєш цього Івана Богдановича?

– Ну, познайомились в академії.

– Давно?

– Ну, не пам'ятаю… – Степан знизав плечима. – А що?

– Так, нічого… А навіщо він тобі у подорожні нав'язався?

– Чому «нав'язався»?! Як вакансії наблизились, а від вас жодної звістки не було…

Сотник скрегонув зубами, але промовчав.

– Тоді я сам став шукати подорожнього, а Іван згодився йти зі мною. Мандрували попутниками, по хуторах псалми співали, нас за це годували…

– Зрозуміло, – відрубав сотник. – Але ж із Києва на Лубни шлях інший, чом же Іван пішов до твого дому, а не до свого?

Степан почухав потилицю.

– Та-а-а… Він насправді сирота, а в Лубнах мешкає його дядько.

– А-а-а, он воно що! – кивнув сотник. – Ото ж я й гадаю, звідкіля в Михайла Богдановича з Лубен син узявся.

– То ти Йванового дядька знаєш?

– Не надто близько… Але стикалися.

– І що?..

– Не надто він заможний порівняно з нами, Раковичами. Та й загалом, той ще скнара. А от батько його покійний…

І хоча Степан ні про що не питав, лише мовчки слухав, сотник різко мовив:

– Утім, мої міркування тебе не стосуються.