Ще годину Сашко розбирав стоси паперів, уже скоріше за інерцією. А коли вирішив іти спати, випадково знайшов пропажу. Ножик лежав під складеними насипом теками, напевно, закотився туди, коли Сашко вигрібав вміст шухляди.
Зараз чомусь він чітко побачив, що ножику вже чимало років. Різьблені накладки зі слонової кістки пожовкли, візерунок місцями стерся. Але лезо виходило так само вправно й досі було гостре.
Сашко нашвидкуруч прибрав у кімнаті, почистив зуби, вимкнув світло і влігся. Чекати, доки всі заснуть.
Чутно було, як ходять у вітальні й тихо перемовляються батьки. Потом світло згасло, клацнули двері спальні.
Він лежав і спершу рахував до ста, потім — подумки читав дідові вірші. На п'ятому вирішив, що часу минуло достатньо.
У вітальні було тихо й темно, як і скрізь у будинку; тільки світло від ліхтаря падало косою нерівною лінією та світилися бурштиновими вогниками кнопки тєліка з плейєром.
Сашко підійшов, скрадаючись. Босі ноги нечутно ковзали по килиму.
Кульки висіли там само, під іконою Спокутника. Він завмер перед ними, простягнув руку з ножем…
Ти ж не заперечуєш, дідусю? Знаю, ти хотів би, щоб усе… по-іншому, але… Чесно, я би і сам хотів. Тільки часу не лишилося. Тато готовий віддати тебе до душниці, мама згідна… поки згідна. Та тільки вона вже здатна тебе чути, я не знаю чому, але здогадуюся: їй сестричка допомагає.
Якщо мама зрозуміє, що це ти співаєш…
Діду, я бачив маму Курдіна. Я не хочу, щоб — ось так.
Пам'ятаєш, ти писав у «Гірській луні»: «Мертві до мертвих, живі — до живих»? Ну от… от.
Не питай, чому я це роблю, задля кого. Сам не знаю: для мами, для тебе, для себе, для сестрички… Просто роблю, тому що так треба, так правильно.
По-іншому не можна.
Твій названий син — тож, мій названий дядько?!.. — не міг. Він розумів ліпше, ніж я, але в нього обов'язок, зобов'язання.
Я все зроблю як слід. Постараюся, чесно. Я — незабаром…
Ти, головне, потерпи, не співай. Бачиш, от він. Той самий, котрим ти тоді різав торт після прем'єри спектаклю. Я читав у щоденниках Курдіна… ну, тобто, діда його; точно — той. І про те, як це було — читав.
На сцені, при всіх… Напевно, добряче він тоді твою поему перепаскудив, так? Я б теж, певно, так само вчинив, правда.
Безглуздо як: колись я думав, що ти на мене образився й тому мовчиш, я думав, це якось пов'язано: те, що з тобою сталося, і те, що я поніс його до школи.
Мені буде шкода, правда. Але… По-іншому не вийде, діду.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Душниця» автора Пузій В.К. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Володимир Арєнєв Душниця“ на сторінці 63. Приємного читання.