Розділ «Володимир Арєнєв Душниця»

Вона так і не дочекалася відповіді, тож почала проштовхуватися поміж ними, допомагаючи собі плечем, як тараном.

Від зупинки ішли весело: сміялись і обговорювали таких от… таранистих і горластих. Але жарти були якісь наче прив'ялі, як розморожені овочі.

— Я їду, — сказав Сашко, коли простували алеєю. — Улітку; батьки придбали путівку.

Настя якийсь час мовчала, просто йшла поряд, міцно стиснувши його долоню у своїй.

Попереду на лавочці, підстеливши газетку, вмостився старезний немічний дідусь. Похмуро зиркнув на них і навіщось поліз до кишені куртки.

— Саш…

— Я знаю, самому образливо, але… це ж не на ціле літо, тільки на місяць. Я не можу відмовитися.

— Саш, я теж їду.

— Маєте путівку? Куди? Може, і ти в…

— Ні, Саш. Я не по путівці і не влітку. За кілька тижнів. Тата переводять на півострів.

— Надовго? — тільки й спромігся запитати він.

— Не знаю. Писатимеш мені?

— Звісно! Може, відпрошуся у своїх і приїду, коли повернемося.

— Це було б чудово. Але… хоча би пиши, добре?

Сашко кивнув.

Старий на лавочці витяг з кишені окраєць чорного хліба й тепер кришив тремтливими пальцями просто собі під ноги. Над ним метушилися горобці, аж цвірінчали від передчуття.

— Урешті-решт, — сказала Настя, — це ж не назавжди, правда?

— Та звісно, не назавжди.

Він подивився на небо, запнуте павутиною дротів-душоловів. Там, високо над ними, плив сріблястий літачок. Певно, до далеких і сонячних країв, туди, де завжди мир і любов, й усі щасливі. У дитинство.

Частина четверта