Розділ «Володимир Арєнєв Душниця»

Курдін сидів на лавочці, трохи вивернувши ногу, аби не згинати. Сашко недбало примостився поряд.

— Дісталося вдома на кислички?

— Еге ж… — сказав Курдін, помовчав. — Пусте. Переможців не судять. А твої як?

— Пишаються, блін.

— Таланить тобі, Турухтуне…

Сашко невпевнено повів плечима. Посиділи мовчки, поспостерігали за меншаками, котрі буцали м'яч на спортмайданчикові.

— Слухай, — наважився врешті-решт Сашко. — Є справа…

Просто під їхніми ногами шубовсталися в калюжі горобці. Сашко пояснював, а сам не спускав із них очей.

Курдін мовчки вислухав, жодного разу не перебив.

— Нащо? — запитав похмуро. — Нащо тобі?..

— Треба.

Зі спортмайданчика прилетів м'яч, сполохав горобців. Ті пурхнули на гілку і звідти хвацько, по-пташиному сварилися на горе-футболістів. Курдін підвівся і, примірившись, зацідив м'яч меншакам.

— Чому я? — спитав, не озираючись. Сашко не одразу навіть і здогадався, що це він до нього.

— Бо не розбазікаєш — от чому.

— Переконаний?

Сашко не від повів.

Продзвенів дзвінок.

— То як, подумаєш?

— Знаєш, чому я взявся писати про діда? Я ж його спочатку не сприймав. Дід для мене був окремо, а кулька — окремо. Він лежав у себе в кімнаті, приїхали лікарі, потім винесли з кімнати кульку — а він так і залишився на ліжку. Жодного зв'язку. — Курдін повернувся і подивився на Сашка. — А після того випадку — ну, коли ти поліз у бійку, — я раптом його почув. Уперше. І зрозумів, що це справді він. Ну, просто якби раптом дід потрапив у катастрофу чи важко захворів і став… ось таким. Мені було соромно, Турухтуне, — зізнався він, помовчавши. — От чому я занурився у все це: щоденники, архіви. Ну, і мама… ти сам бачив. Вона ж не була такою. Думаю, вона теж не вірила, що кулька — це він. А потім почула його і…

Сашко чекав. Густо почервонів аж до вух.