Розділ «Володимир Арєнєв Душниця»

— Та я на хвилинку…

— Навіть не думайте. Лікарі не дозволяють йому поки вставати, — вона махнула витонченою рукою, — самі розумієте, він уже божеволіє. До свят хлопці провідували, а потім… Перепрошую, як вас звуть?

— Олександр, — нащось сказав Сашко.

— А я Олександра Григорівна. То ми з вами майже тезки. — Вона простягнула йому правицю, Сашко, засоромившись, потиснув. Певно, треба було поцілувати, подумав він і розсердився: от дурниці! Це ж не середні віки!

— Ходімо, я вас до нього проведу. То вам чай чи каву? Зелений, чорний, червоний, білий, жовтий? З медом, з варенням? Михайло в нас віддає перевагу виключно червоному.

Пройшли коридором, завішеним старими вицвілими афішами. На деяких із них Сашко помітив дідове ім'я.

Олександра Григорівна постукала у двері праворуч і, не чекаючи на відповідь, зайшла.

— Мамо, а я б от, знаєш, не відмовився… — Схудлий, блідий Курдін помітив Сашка і здивовано кліпнув. — О, привіт!

— Олександр зайшов тебе провідати. Чай я зараз заварю, а ви поки можете спілкуватися. — Бона вийшла, акуратно зачинивши двері.

— «Олександр»? — перепитав у Сашка Курдін, вигнувши брову. — От просто «Олександр»?

— Привіт, Михайло, — промовив Сашко, викладаючи на столик біля ліжка коробку з печивом. — Ти як загалом?

Курдін скривився.

— Живий. А ти?..

— Та я подякувати хотів. Ну… Взагалі-то раніше треба було зайти, але…

Курдін відмахнувся, підтягнув до себе коробку, і зиркнувши на двері, видобув печиво.

— Без проблем. Звертайся, раптом що. Чим там усе завершилося? Мати мені до ладу не сказала, вони тут усі… — він зробив непевний жест. — Типу, бережуть мене.

— Усе кодло зі школи витурили. Якийсь час говорили, що буде суд…

— Не буде, — перебив Курдін. — Мої вирішили не роздмухувати історію. Це я знаю, про суд і про школу. А загалом? Рукоп'ят більше не ліз? Щоб помститися там… відвендетити.

— Рукоп'ят на лікуванні.

— О! Грищук — силачуга. А на вигляд і не скажеш. Настя як?