Розділ «Володимир Арєнєв Душниця»

— Зі мною?! Ну, спробуй.

Легко сказати. Сашко два тижні витратив на список. Телефонував за номерами із дідового записника, ходив на зустрічі, пояснював, просив, одного навіть вистежував. Різні люди, різне ставлення до діда. Четверо взагалі не захотіли розмовляти, категорично відмовилися. Один Сашка заледве зі сходів стусанами не погнав.

Ті шестеро, які все-таки погодилися… Користі від них було мало.

— Розумієш, немає цілісності. Наче кожен говорить про когось свого… про іншу людину.

Курдін слухав і кивав, задоволено усміхаючись. Навіть про чай свій забув.

— Ну а що ти, власне, хотів? У мене з моїм та сама фігня. Навіть опитувати нікого не треба, архівів вистачає з головою. Вони всі такі… — І скривившись, виправив себе: — Ми всі такі.

— У якому сенсі?

— У буквальному. Я навіть порівняння вигадав, додам до роботи. Ну, тобто, як вигадав… узагалі-то, у діда прочитав. Кожна людина під час розмови стає дзеркалом. Вона — якщо зможе, звісно — змінює свою мову: трохи підлаштовується під того, до кого звертається. Ну, типу, з батьками — по-одному, з училкою — по-іншому, з друзями —…

— Але ж це… лицемірство, хіба ні?

— А чому одразу «лицемірство»? — образився Курдін. І замислився. — Ні, — сказав, — тут інше, як на мене. Це от якби я знав безліч мов і для зручності, щоб ти мене розумів, переходив на ту, яку ти ліпше знаєш.

Сашко похитав головою.

— А як тоді дізнатися, який ти справжній? Якщо із кожним розмовляєш по-своєму, то коли ж ти справді говориш… по-своєму? Тільки із самим собою?

— Самі із собою лишень психи розмовляють, — заявив Курдін. — «Справжній»… А от подивишся на інших — і збагнеш, яким є ти сам. Ану, — він зіперся на лікоть, — дай мені надолонник, он, на поличці… дякую.

— Нащо?

— Зараз… запишу, щоб не забути. У роботу… — Він невизначено махнув стилусом. — Раптом десь придасться. — Занотувавши, Курдін відклав надолонник, знову захрумтів печивом. — Слухай, Турухтуне, а з тобою цікаво. Без образ, еге ж? Я про те, що… ну, ти завжди поводився так, наче всі довкола… — Він замовк, підшуковуючи потрібне слово.

— Проїхали, — швидко сказав Сашко. Йому чомусь розхотілося знати, яким бачить його Курдін. Навіть якщо «бачив» — однаково.

— От, — кивнув той. — А я про що! Ти поводишся так, наче ти — справжній, чесний, правильний, а всі довкола… так, погуляти вийшли. Принц поміж звичайних людей.

Сашко встав і обтрусив штани.

— Піду. — Він не збирався, але раптом додав: — Ти, можна подумати, інший!

Курдін зареготав.