Розділ «Володимир Арєнєв Душниця»

Кулька десь там, нагорі, погойдувалася у сутінках і мовчала.

Частина третя

Одразу після Нового року призначили день передзахисту проектів, часу залишалося трохи понад місяць. Сашко не знав, радіти чи панікувати.

— Чому панікувати? — не зрозумів Лебідь.

У собі він був упевнений на всі сто. Писав про історію столичної душниці, зробив навіть декілька малюнків: який вона мала вигляд у п'ятнадцятому, сімнадцятому й середині дев'ятнадцятого століття. Саме креслив черговий.

— Ну правда, — сказав Лебідь, — Турухтуне, ти ж винятково своїм дідом і Настею займаєшся, друзів геть занедбав. У кіно — з нею, на прогулянку — з нею, а ночами чернетки переглядаєш. Ти, Турухтуне, людина, втрачена для суспільства. От де серйозний привід для паніки.

— Хто б казав.

— А що я?! Я — так… — Лебідь підтягнув до себе стругачку і вставив олівець. — Мені цікаво — це раз. Я ж не з ранку до ночі — це два. А головне: на відміну від декого, я не панікую. — Він провів для проби декілька ліній, задоволено кивнув і запитав: — То чаєм пригостиш?

Поки Сашко ніс заварник, Лебідь дістав із сумки гостинці: мамине печиво, торбинку шоколадних цукерок, мандарини. У квартирі одразу запахло святом.

Сашко відсунув набік дідові папери, перевісив кульку на полицю вище.

— І чого це вона в тебе така занедбана? — поцікавився Лебідь, здуваючи на підлогу пил, що посипався з кульки. — Не витираєш взагалі? Кажу ж: втрачена людина. Ну, то чому панікуємо?

Сашко повів плечима. Це було складно пояснити і, напевно, ще складніше збагнути.

— Тільки не кажи, що бракує матеріалу.

Матеріалу не бракувало.

Після власне віршів Сашко взявся за дідові чернетки. Їх виявилося неочікувано багато, деякі ще з тих, давніх часів. Сашко боязко, невпевнено гортав пожовклі й зібгані сторінки.

Протерті до дірок згини. Запах насіння. Чіткий — навіть у помітках на берегах сторінки — почерк. Дідові думки були настільки потужні й концентровані, що кожне слово мало вагу, вони буквально продавлювали папір.

Сашко начебто позад нього стояв. Ніби чув і бачив діда, коли той писав усі ці вірші: і «Гірську луну», і «Каверни», і «Коли в правах нас всіх зрівняє смерть…».

Розумів, що хотів сказати дід.

Не розумів — чому.

Жоден критик, жоден літературознавець не міг цього пояснити. Багато з них думали, що пояснюють: писали про «загальногуманістичні тенденції», про «активну громадянську позицію», про «щирий біль за долю власного народу». І все наче правильно було. Тільки надто примітивно, так, якби хтось узявся пояснювати Сашчине ставлення до Насті й сказав, що Настя вродлива і тому Сашко її кохає.