Розділ «Частина II Передвістя»

— А може там їй і місце… — тихо мимрить Ліля. — Коли так…

— Ага, давай! — кидає Ромчик. — От піди до неї і скажи, що думаєш!

— Вже! — сміється Ліля. — Підміни мене, добре! Я вибіжу на обід.

М’яко стукають двері курильні, і Ліля йде, лишивши колегу на самоті. Ярка криво всміхається до свого розтріпаного, безкровного відображення. Ну гарпія, гарпія і є…

Очевидячки, хвора, вона відпрошується додому. Там вона проводить три дні, розмазана, наче кисіль, по своїй бузковій канапі. Попри всі відомі їй ліки, Ярці довго не стає краще; годинами вона лежить нерухомо, байдужа до всього у світі. Ніхто не розраджує її у самотині, лишень раз подзвонила Катруся, порадила покликати лікаря, поспівчувала, як годиться, та все ж не втрималась від глузливого коментаря — знудило, мовляв, нарешті, від роботи? Ярка роблено посміялася, насправді ледь не плачучи від образи. Яке вони, збіса, мають право її судити? Либонь же самі не кращі! Он Ліля — лишень і здатна, що ганити за спиною! А Ромко? Тільки й того, що вміє пристосуватись! Та й Катруся, коли вже на те… Хворого бити — чи й не звитяга!

І все ж таки, її мучить не тільки образа. І не лише недуга.

На четвертий день, усе іще сіра з лиця, вона проситься на розмову до генерального.

Франк зустрічає її спочутливим:

— Жахливо виглядаєш! — проте, усміхається, дивиться уважно. — Що ж це тебе так?

— Зіткнення цивілізацій, — в тому ж тоні скаржиться Ярка. — Китайський харч із європейським шлунком.

— Дипломатичний інцидент! — щиро хихоче Франк, і Ярка губиться, не бажаючи руйнувати цю раптову приязну згоду. Але він сам кидає місточок до шуканої нею розмови.

— Гарно ти виступила зі здирницею! Валік був шокований твоїм юридичним хистом.

— Ага… — і от, ковтнувши холодну слину, вона нарешті зважується. — Він сказав — не приймаємо скарги. Начебто боїмося перевірки. То… маємо підстави боятись?

І звісно ж, Франк одразу облишає жарти.

— Жодних, — сухо мовить він. — Окрім піднятої твоїм Артурчиком хвилі.

— Я ж… знайшла вам його помічницю, Ліду Каплиш…

— Так… — генеральний випростовує пальці, наче ситий кіт — пазурі. — Вона, на щастя, швидко збагнула, в чім полягає її інтерес. А от Артурчик…

— Ви говорили з ним? — чудується Ярка.

— Ні. Каплиш розказала. Артурчик лютий на нас. Ми так ретельно його обіклали червоними прапорцями, що нині жодне видання не бере його на роботу. Отож, Артурчик планує священну війну.

Ярка завмирає, настрахана не так цим повідомленням, як неймовірно лагідним тоном генерального.