Розділ «Частина II Передвістя»

— Ні, — гордо відказує вона, — поняття не маю, що воно таке.

Франк пирхає, делікатно затуливши рота рукою. На білосніжному манжеті зблискує коштовна запонка. Але ж і джиґун! — чудується Ярка. Зверхньо на такого спробуй глянь — хіба в’язи скрутиш, та й по тому… Вона раптом розуміє, чому Ольга витрачає такі шалені гроші на модельний одяг та прикраси — та ж просто хоче виглядати йому рівнею! І я хочу теж, усвідомлює Ярка. Аби ніхто, ніхто й ніколи не дивився не неї так, як та пихата курва кельнерка!

Салат виявляється купою листя з дрібними помідорчиками. Пармезан же — найсмачніша в тому складова, тож Ярка тішиться, що замовила його в окремій вазочці. А от качина грудка… ага.

— Що це? — позірно дивується вона. — Я ж замовляла качку з фуа-гра!

— Ви замовляли з трюфельним соусом, — буркає офіціантка. — Ось він.

— Ви ще пальцем потицяйте, — кривить губи Ярка. — Я чудово пам’ятаю, що я замовляла. Терпіти не можу трюфелі — від них же тхне!

— Ви замовляли, — наполягає кельнерка, звіряючись із папірцем. Проте Ярчиного замовлення вона не записала — либонь, від власної ж погорди.

— О, ви навіть занотувати не подбали, — коментує гостя. — А варто би, як маєте таку погану пам’ять.

Кельнерка береться червоними плямами від люті — так і лайнулася б, напевне, але ж не має на те права! Ярка бачить раптом, що вона не така вже й молода — онде, які складки на шиї, та і на лиці — тлустий шар гриму.

— Я не… — починає та.

— Авжеж, — перебиває її Ярка. — Розумію. Із такою пам’яттю ви ні на що ліпше не вивчилися, окрім як подавати. Та і те робите аби-як, — вона зневажливо відмахується від страви. — Заберіть — я це не їстиму.

Фуа-гра, проте, теж не припала їй до смаку. На загал того вечора їжа мала гіркуватий присмак. Підтале сорбе на десерт подала чомусь уже інша офіціантка.

— А не зле, — потім, уже в машині, відзначив Франк. — Тобі сподобалось?

Ярка розуміла, звісно, що йдеться не про їжу.

— Люблю ласощі, — похмуро відказала вона.

Генеральний розсміявся. У нього був несподівано приємний сміх.

— Ну, біжи, — мовив він, спиняючи «ягуара» коло станції підземки.

Ярка вискочила, мов попечена, а потім чомусь довго проводжала поглядом Франкову розкішну автівку. Її трохи трусило, наче від звіданого переляку.

А чи й, може, від солодкого передчуття.

Вона прочувається від таких нестямних зойків, що якусь мить нажахано метикує, чи не потрапила, бува, знову до заповітних гуртожицьких стін. Там подеколи бувало так точно весело, та і вислови частенько лунали цілком суголосні.