Розділ «Частина II Передвістя»

Ярка нашорошилася. Авжеж не йдеться про щось недобре? Адже ж, раптом що, то і свідків купа… Ні, а насправді — куди можна їхати ввечері? Зустріч? То нащо взяв її, а не Ольгу? А як ні, то що?

Всю дорогу Ярка мучилася, вигадуючи щораз неймовірніш і версії. На її щастя дорога була недовгою і скінчилася десь на Липській. Ресторан! Ага! — зраділа Ярка, наступної ж миті похнюпившись. Чи не міг начальник її хоч би попередити? Вона ж вбрана, як на пари, — скромні штанці, пальтечко на ліктях протерте, а вже черевички — о! Гарні, звісно, як чеберяти по міських калюжах, але ж до ресторану… о ні, яка соромота!

Франк, безперечно, потерпання Ярчині зрозумів, а проте ніяк не відзначив, хіба позирав розчулено, помагаючи зняти пальтечко. Гардеробник утім, могла присягнутися дівчина, ледь не пирскав, на них поглядаючи, а кельнерка — от сволота! — посміхалася, навіть не ховаючи поглуму.

На ту хвилю, як на стіл лягло розкішне меню в шкіряній палітурці, муки Ярчині сягнули апогею. Вона відчувала себе, наче кумедне звірятко в клітці; кожен — від офіціантів до гостей у дальньому кутку лише на неї, здавалося, і дивився, пирхаючи в кулаки.

— Ти хіба вперше в ресторані? — стиха, дорікаючи мовби, проказав генеральний.

— У такому — вперше, — буркнула у відповідь.

— Ясно, — кивнув той.

А і справді — в такому бути їй досі не випадало. Михайло запрошував її, звісно, до кав’ярень, а якось Ярці випало водити заїжджого професора по Пирогово, то він і пригостив її обідом у тамтешньому закладі, дорогому, проте оздобленому на селянський лад. Тутешній же інтер’єр скидався на клуб мільйонерів, де манірні магнати, розвалившись у шкіряних фотелях, цмулять столітнє бренді. Десь так і було: м’який оксамит, темне дерево, кришталеві люстри — і магнати, еге ж, між якими Ярка виглядала, наче блазень на поминках.

Не дивно отже, що та осоружна кельнерка позирає бридливо — либонь боїться, що крісла оксамитні замащу, тихцем навісніє Ярка. Генеральний перехоплює її лютий погляд, гмукає, а тоді нахиляється ближче.

— Такі, як вона, — киває на кельнерку, — не шануватимуть, допоки не витреш об них черевики.

Ярка здивовано зводить погляд, але Франк уже розгортає меню, з цікавістю розглядаючи пропозиції від шефа.

— Хочеш працювати у мене, — стиха додає генеральний, не дивлячись на неї, — доведи, що ти це можеш.

Ярці перехоплює подих, якихось кілька секунд вона просто не може збагнути, про що йдеться. А тоді водночас розуміє все — і причини для запрошення на роботу, і підстави для сьогоднішніх відвідин магнатського клубу. Значить, ось чого йому забаглося…

Їй би обуритись: кожному — своя гідність, казав колись тато… А проте обуритись не виходить; ну бо, справді, а чи зарадила татові та хвалена гідність? Інше нині на часі, і Франк-розумник це чудово бачить. Та, власне, бачить і Ярка. Якщо вона не зможе дати раду навіть кельнерці, то що вже з неї буде користі в грядущих ділових баталіях?

Не шануватимуть, отже. Ну що ж… Ярка всідається зручніше і розтуляє стравоспис. Врешті, що все це, як не гра?

— Ви вже готові замовляти? — лагідно жебонить кельнерка, звертаючись до Франка. На його гостю ж лише звертає недбалий погляд.

Дочекавшись своєї черги, Ярка кидає меню на стіл. Хоч би не забути, як ті всі чудноти звуться! — зітхає, стиснувши кулачки.

— Салат з руколи з пармезаном, — виголошує вона. — Пармезан — окремо. Потім — качина грудка з фуа-гра… або ні… краще, з трюфельним соусом. Так. На десерт — сорбе.

Підібгавши губки, кельнерка киває і відпливає геть.

— Фуа-гра? — дивується генеральний. — А ти хоч би його куштувала?