Розділ «Частина I Вістове»

Ярка озирається і знизує плечима, мовлячи зверхньо:

— Тут?!

Вона добре знає, як виглядає ця бундючна міна — мовби здохло щось поблизу, та вже і повіває. Її мудрий вчитель кликав цю позитуру «наочним виявом внутрішнього аристократизму».

— Тут жити неможливо, — проголошує Ярка. — Не кажучи вже про «віддихать». В ліжку — пісок, в душі — болото. Ані чашки, ані ложки, ані тобі стільця, який би від одного доторку не розпадався! Я вже хотіла була заплатити за місяць вперед — місце у вас хороше! — але, бачу, з тим же комфортом можу заночувати під найближчим кущем!

— Місяць?.. — метикує Никанор.

Діставши немалу, як на ці місця, купюру, Ярка простягає її зверху вниз, між двом пальцями, мовби сигаретку.

— Ось вам за два дні постою.

Господар зграбно, не глядячи, перехоплює гроші та цикає на гостю.

— Та підожди! Шо вже зразу бурю гониш? Нє, ну шо… Ну як дуже нада, то уберем!

Ярка позирає скоса.

— Воно би здалося. З вашим здоров’ям — і жити в такому багні!

Никанор хекає коротко, круглячи очі. Ярка киває, мовби у відповідь.

— Гроші вам, бачу, пригодяться, — значуще мовить вона. — Ну, дивіться.

Зітхає, мовби до тяжких мук приречена, ставить наплічник назад на долівку, витягає пляжну сумочку і рушник.

— Я іду купатись. Вернуся ввечері. Може, щось тут направите. Тоді й домовимось.

Не давши йому і слова сказати, Ярка стрімко виходить з двору, пружно чимчикує Тупіковою. Гальмує, лише вийшовши за межі сусідського виднокола, а там спиняється і притуляється до паркану. Її трусить. Та ще й трохи млоїть… Але ж і лихо із тим…

Притримуючись долонею за шерехате дерево штахетника, вона змушує себе рухатись далі. Зараз все мине — ну бо завжди минає.

Їй доводиться просидіти під вежею до самого вечора. На щастя, а й чи господарському запізненню дякуючи, сонце вже хилилось до обрію, тож на приступку падав милосердий затінок. Ярка лишилась там стежити за ластівчиними перегонами, уявляючи собі стомленого сторожу, що, може, мешкав коли в цій круглій башті, визираючи ворогів. Панівна висота, так, здається, тато казав, пояснюючи, чому власне її, складена з помаранчевих кубиків, вежа мусить стояти не на підлозі, а на книжковій шафі. Ворогів виглядати, авжеж. Бо ж хтозна, з якого боку посунуть, звідки нагодяться — а таке, наче, звідусіль. Кожен, кожен — ворог, а як ні, то був або буде, і все, що ти можеш насправді — боронити свою висоту… Дивно, а вже не пригадує Ярка, хто сказав їй таке — батько чи той, інший. Котрий, власне, ворог теж.

Нарешті, западають сутінки, і Ярка збирається назад до хати. «Дев’ятки» при хвіртці немає, зате з літньої кухні чути голос і принадний дух печені. Від того духу в Ярки одразу ж зрадливо муркає в животі, але голос — от що насправді її приголомшує, змусивши завмерти замало не на манір «морської фігури». То був дівочий спів, а пісня — не така й хитромудра: про те, як саме слід садовити капусту. Хіба от, чомусь, французькою. Гостя мимохіть торкає хвіртку, і спів уривається.

Заходити чи ні, гадає Ярка. Хто це тут? Пощо в цій хаті? Невже її так швидко знайшли? Утім, якби так, навряд чи зустрічали би хлібом-сіллю, та ще й піснею про капусту… Ковтнувши холодну слину, Ярка наважується увійти.