— Ви ж знаєте? Знаєте, відки привиди беруться? Перше, треба аби когось убили!
— Ну і кого?
— А… ну цеє… знаєте, жила тут одна жінка, і був у неї, значить, син. І був він такий іще маленький і вередливий. Весь час кричав, ґедзався, пхинькав… ну то вона йому і казала — не кричи, бо задушу! А він все одно кричав… ну то якось вона його взяла і… і задушила! І сама потім задушилася! Ось! А тільки тепер він теж, бува, кричить — ну лиш ясно, що мертвий!
Дослухається Ярка — тиша! Якась по цій вигадці навіть і лячна тиша, мовби — ось-ось, чекай і трапиться що. Михасик шморгає носом — чи то пил зайшов, чи то присмерк піддашшя укупі з примарами страху нагнав. Леся і та непевно якось позирає. Еге, але клас!
І все б тоді може на тім і скінчилося, та лишень забула Ярка — то не просто горище було, то — горище клубне, або іще звали його «дека», дім культури, себто. За культуру тут правили, переважно, гуртки всілякої самодіяльності — музичної, зокрема. А що була неділя, то й занадився хтось найкультурніший на репетицію, та ще й, прости господи, із гобоєм чи ще якою духовою бідою. Ну а інструмент, певна річ, слід перед зайняттям ретельно налаштувати, аби ноту давав чисту і гарну. От він і видав спересердя — пронизливий такий, оглушний зойк.
Аж смикнулися, аж затрусилися усі троє на горищі — надто вже до слова прийшлося! Ну а Михасик, скільки там йому потрібно для переляку? — тут-таки і шугонув із дверей та й по сходах. Ніхто і охнути не встиг, а вже чути знадвору лункий гуркіт і дикий крик. Гульк — аж лежить Михась під сходами, і нога якось дивно вигнута, і кричить, наче різаний — привида, і того би завидки взяли.
Отут вже і Ярці лячно стає. Михасик кричить, Леся голосить, сусіди збігаються, розходиться дворами лемент. А Ярка стоїть коло яблуні, сполотніла, ні пари з вуст. А тоді відходить нишком, очі додолу, а як поза спини сусідські опиняється, то мигцем зривається на біг. Вона знає — її провина у тому, що сталося, її велика провина. А тому немає іншого, як втекти, де людські очі не бачать, та там і сховатися. Там і вікувати.
Аж надвечір знаходить її батько. На найвищім поверсі сусідньої «дев’ятки», там, де господарі полишили в тамбурі поламані крісла і великі коробки. Сидить собі Ярка, коліна охопивши, сидить і плаче.
Батько сідає коло неї навпочіпки, сильний, плечистий — ціла гора лагідного осуду.
— Тобі соромно, Яшка? — питається.
Ярка киває, розмазуючи щоками бруд і сльози.
— Соромно, тату.
І знає, як відтоді знатиме завжди, — цим уже не зарадиш.
* * *Вона прокинулася пізно, почуваючись хворою; під невблаганним південним сонцем кімната встигла прогрітися, наче пічка за мить до з’яви короваю. Ані ковтка свіжого повітря; горло дере від гарячого пилу, пил усюди, а ліжко, де спала одягненою, — невідь-чому повне дрібного білого піску.
Насилу продерши очі, Ярка почвалала до «лєтньої кухні» шукати за кавою — вона марила, втім; із рівним успіхом можна було шукати в цьому покинутому мешканні золоті зливки або позаземні цивілізації. На щастя, воду сюди таки провели, однак скособоченого над мийкою умивання було недосить, необхідний був душ. Шуканий пристрій знайшовся з іншого боку, в садочку, але з нього хлюпнуло таке болото, що аж Ярка відскочила з прокльонами — лютою, робочою, майже нестямною лайкою, яка розторсала її незгірш за кухлик еспресо. Захотілося кричати, плакати, трощити що-небудь; відколи, — закусивши кісточку пальця, питається вона в себе, — відколи я стала така зла?
Слід було чимось поснідати; востаннє вдалося перехопити щось — коли? Вчора, в Станіславі? Здається, була там якась ятка біля вокзалу… Але з того часу — ані крихти, і вже без жартів крутить живіт, начеб розкрилася там якась паморочна безодня. Обійшовши дім і подвір’я, Ярка не знаходить нічого — хіба незугарні яблука у старому садку. Проте, є в цьому щось далебі втішне; були ж часи, коли зелені яблука правили за найліпший в світі частунок — надто ж ті, що з найвищої гілки за парканом.
Набравши у поділ сорочки кілька яблук, Ярка вертається до хати і зачиняє за собою двері. Видихає поволі. Що ж. Вона мусить це зробити, і що раніш, то краще.
Нетбук новенький, аж світиться недоторканим лакуванням. Вона купила його за готівку, щойно вийшовши з потягу. Так само, як і модем із передоплатою; телефон свій вона лишила вдома — нема кому дзвонити, а навіть коли й було би… ні, вона не хотіла, щоб її так швидко розшукали. Якщо і знайдуть, то нехай хоч не зразу.
Поштою вона теж користуватися не наважилась. Усі її адреси і паролі — їх дуже просто дістати з робочого комп’ютера, а те, що його будуть патрати, вона не мала жодного сумніву. Натомість Ярка заходить на веб-щоденник — про його існування знають лише двоє. Вони не домовлялися заздалегідь, але може… може та друга особа здогадається. Вона бувала дивовижно кмітлива іноді, хоча решту часу не помічала й землі під ногами.
Ага, є новий запис!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Серце гарпії» автора Соколян М.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина I Вістове“ на сторінці 5. Приємного читання.