Розділ «Частина I Вістове»

Цілком можна, погоджується Ярка. До води? А і дійсно… Це ж була одна зі складових її «вигаданки» — курортниця, що шукає за відлюдним пляжем. А чи є тут пляж взагалі? От смішно буде, коли ні; сказано ж було — до води, а не на пляж… Зітхає — нехай, чого нема — того не додбаєш, але глянути варто.

Перехопивши пару пиріжків та вкинувши комп’ютер до полотняної сумки, Ярка виходить надвір. Її хата — кутова; навпроти — похнюплений будиночок, котрий давно, видно, не тинькували, однак життя там якесь чинилося: буркотав телевізор, на сушарці майоріли сімейні майтки і червона сукня. Ярка знизує плечима — чом би й ні. За рогом, з іншого боку Никанорової дачі — стара хатка, з-поза паркану якої визирає допитлива козяча морда, а ще — бистроока чиясь фізіономія у білій хустці. Так і чатують удвох; варто дівчині звернути за ріг, як хустка зникає, лише чути з-за огорожі несхвальне старече «ет-те-те-те». Ото, певно, Федора і є, вирішує Ярка, недремне око вулиці Тупікової.

Вулиця і правда була остання, за нею — латки городів, а далі — пустище: зелені плями, руді пролисини, межи них подекуди — чорний погар. Будинків на тій Тупіковій небагато, і вже за кілька хвилин ґрунтова дорога заринає в землю, лишивши по собі хіба примарну стежку, яка втім, уперто видирається на розлогі пагорби, на вершечку одного з яких бовваніє кругла будова — чи то рештки вежі, чи то занедбаний маяк. Ярка підіймається за стежкою, вже на середині сходження стративши подих — горбочок чималенький. Коло самої вежі, проте, горбочок різко обривається, мовби хто обтяв його щойно на злеті. Під ногами — глибоке урвище, смужка піску, і звісно — вода. Ярці так і не вдається звести подих — такої «води» вона не чекала. Вода не мала межі, вода стелилася увсебіч, зникала за горизонтом, так і не діткнута землею. Це не ріка, збагнула Ярка. Слово «лиман», бачене на карті, мало що значило, надто ж те, що нині відкрилося оку. І з несподіванки це справді приголомшувало.

Простоявши біля вежі не знати скільки, аж від спеки почало плисти перед очима, Ярка врешті з’ясовує, що стежка веде і далі, праворуч, де пагорби відходять від берега і набувають менш стрімких обрисів. Тут уже можна було спуститися спадистим схилом та без пригод дістатися води.

Вода біля берега мілка і жовтава; треба брести іще метрів зо двадцять, аби мати змогу плюхнути хоч би по пояс. Хай вода тепла, наче суп, а і те для Ярки нині за свято. Час од часу її добігають прохолодніші потоки, вітер бринить уже сіллю й просторами, і хочеться так і завмерти, перетворившись і собі на пливку зелену водорість.

«Вилазь, бо медузою станеш!» — гукав до неї тато, як вона не хотіла — дарма, що вже губи були фіалкові — слухняно виходити з моря. Ярка журно усміхається… тато тоді розповів їй казку про морське серце, навік відвернувши її від тих тварюк. Медуза — то було, буцім, серце страхополоха, котрий побоявся іти рятувати брата-втопника; навіть і море драглистим тим серцем гидувало відтоді, викидаючи на берег.

А що тепер, — думає Ярка, — хіба я краща за тамтого брата? Казка, проте, так чи сяк, не надихала, адже згинули обидва — і хоробрий, і боязкий.

То пощо тоді метушитися? — зітхає вона. — Заради чого, тату?

Маєш рацію, сонце, часом буває так, що зникають всі дороговкази, полишаючи нас на самоті посеред горілого пустища. Майже ніхто не спроможний сам собі встановити орієнтири — нас того не вчили, нікому на тім не залежало. Значно важливіше — справджувати сподівання оточення; власну совість, власну, осібну гідність було зроблено неліквідним товаром на суспільних полицях. Десь там вона і скніє, межи майтків з начосом та розпарованих калош; і коли раптом у ній виникає потреба, ми неспроможні вже видобути її з небуття.

Гідне і нице, гарне й потворне, щире й оманне — всі ці поняття із часом вивітрюються, втрачають плоть. Добре — те, за що дістаєш нагороду; добре — те, кари за що можеш уникнути. Отак живеш, і вже не знаєш іншого.

А втім, стрічаються зрідка люди, що дивом вбереглися від того нівелювання цінності. Вони безпомильно ідуть бездоріжжям, нехай часом і збиваючи ноги на гострому рінні. Аякже, вони спроможні чинити так, що потім їм же й болітиме; решта з нас уникатиме болі, аж поки не лишиться нічого, крім неї.

Чи стрічалися тобі, серце, такі звитяжці? А так, авжеж, зустрічалися. От тільки ти завжди їх втрачала — так чи інакше. А як не стало нікого, ти почала їх вигадувати.

Улюбленою грою маленької Ярки була, звісно, «вигаданка». Це був її власний винахід, і власна її таємниця. Те, що цією таємницею козиритися не варто, вона зрозуміла щойно тоді, як мама застала її за розмовою з незримою публікою (що то було, до речі? Одкровення Сонячного Зайчика? Бесіда з Принцем Духової Шафи?), і, настрахана, завела до похмурого місця, де Ярці били молоточком по нозі і пхали в око ліхтарик.

Отож, найкраще гра ладналася на самотині; зрідка лише мала ділилася з друзями, чи то радше — товаришами у бешкеті — відбірними своїми вигадками. Якось Ярка була повідала, що насправді вона — ельфійський знайда, а відтак харчуватись мусить винятково молоком і медом; ті ж, хто годують її «Геркулесом», по всьому — прагнуть отруїти. Сусідка Леся, із дивною своєю жадобою правди і порядку, візьми тоді та й спитай у Ярчиного тата, чи й справді дочку йому феї підкинули… Ох і стидко ж було малій! Але татко, як дізнався, реготав, аж зробився червоний; а відтоді підкладав подеколи меду їй до вечері. Казав, «це тобі, Яшка, на крильця» і підморгував змовницьки, відвертаючись від полохливої мами.

Із часом втім, гра набула інакших барв. А зчинилося це тоді, коли світ дорослих лихоманило бурями, однією по одній, і Ярчине затишне кубельце не встояло теж, почавши й собі розпадатись на цурки. Вона мало розуміла із того, що відбувалося, хіба хмурнішими ставали батьки та різкішими — розмови. Тривога, непевність залюднили дім, двір, країну; ось — закрилася фабрика, ось — когось обібрали, а… — кого ж це, боже милий? Та ж Руслана з другого під’їзду! — знайшли мертвим, бо вчасно не віддав кому слід борги… Якось враз в домі не стало грошей (зарплату затримують, та й скільки там її — котячі сльози!), і навіть вівсянка (про мед вже не кажучи) зникла зі столу — пісний суп натомість, картопля і гречка, та й по тому, здається, все.

Дивно, а помітила Ярка, що та буря термосила людей неоднаково. Разом з негодами занесла вона до міста і заморські чудноти: гарний одяг (футболки одні чого варті — «гуссі», чи щось таке пише, а як же файно гаптовано! А в’єтнамські курточки з драконами! А джинси!), і модні наплічники, і пенали з наліпками, і шоколадні батончики — і хтозна ще які принадні дивовижі! Тоді ж, назирцем за тою барвистою повінню, з’явились у дитячій громаді і нові мірила значимості. Прийдеш в новій курточці з чужинським надписом, то от уже і цар гори; а як ходиш у старій болоньєвій — то вже раптом таке чуперадло, що лише на смішки й годиться. Латані панчохи стали ознакою ницості; нові, лайкрові натомість — знаком всіляких чеснот. Таке наочне втілення особистої гідності було простим та похватним; інше бачення, незручне та недоречне, швидко поринало у забуття. «Тато, а ми хіба злидні?» — спиталася Ярка, принісши кривду зі школи. Мама тоді глянула обурено, але не на дочку — на чоловіка, а той так і не спромігся відповісти.

Ігри Ярчиної уяви у ті дні силкувалися вберегти її від цієї стидкої скрути. Вона уявляла себе царівною у вигнанні, прекрасною та упослідженою, яка, проте, гідно тримає удар убозтва, знаючи: попри все, вона — справжня. Ярка вигадувала цілі сюжети про себе-царівну: ось вона тікає від безжальних убивць, роздираючи шовкові сукні на гіллі та шпичаках; ось — поневіряється чужиною, а ось — зустрічає заморського принца і приголомшує його шляхетністю манер… Так, то були втішні вигадки, і лише одного разу вони не змогли зарадити. Тоді тато вперше вернувся додому п’яний.

Він і раніше, бувало, закидав чарчину-другу, але то був інший хміль, легкий і веселий, а що мама була сварилася, так то більше для остуди. Нині ж тато ледь тримався на ногах, замість говорити лопотав незрозуміле, і щойно зайшовши до вітальні, як був, незграбно повалився на канапу. Мама зойкнула і заголосила, і було то так страшно і так гидко, що аж Ярці морозом по спині сипнуло. Хотіла сховатися, але… але це ж був тато! Любий, дужий, надійний! Обережно підступившись, Ярка зазирнула йому в лице. «Тобі погано? Хтось… хтось наклав на тебе закляття?». Замість відповісти, той лише схлипнув надривно; тоді Ярка вперше побачила, як плаче дорослий чоловік.

Тато намагався подолати скруту як лише міг. Він пішов геть зі збанкрутілого заводу, наймався вантажником, пробував торгувати. Наче й ладнався був гендель, однак, скоро з’ясувалося, що його постачальник — продавець краденого, і татові лише дивом вдалося випручатися з біди. Ярка погано пам’ятала подробиці — ті часи сплутались, розмилися в її спогадах, лишивши проте, злидні і сором, і зимне передчуття нещастя.

І нещастя таки сталося — напевне, воно не може не статися, коли живеш так довго із відчаєм та ядучою гіркотою на серці. Ідучи додому з чергової роботи — а був тоді нічним охоронцем, абощо — ідучи, ймовірно, не цілком тверезим, тато перестрів на дорозі автівку, що не змогла чи не забажала гальмувати. Він помер на місці; карної справи тоді так і не відкрили — за відсутністю доказів і за відсутністю, певно що, свідків.