Розділ «Сергій Ухачевський Карпатський капкан»

Постовий на те невдоволено закотив очі.

— Василю, де ти сі взяв на мою голову? Йди вже. Дам ті ше папіроса, тіко йди! Той вуйко з фотоапаратом — то герой гражданської войни в Іспанії! Фотокореспондента від газети! Bo! І не на твою голову дурнувату панський капелюх! А пір’є до дули си прифарштригуй, то буде ліпше!

Рудий загасив цигарку до долоні, недопалок заховав у кишеню й заявив на прощання:

— То перепрошую пана бордельового міліціянта, мушу йти, бо маю свої ґешефти. Буду грав на весіллі в сиротинцю…

Розвернувся й пішов своєю дорогою, продовжуючи сам собі розповідати щось веселе. Постовий, дивлячись йому вслід, сказав собі під носа:

— Був добрий ґазда… Шо то война з хлопом зробила!

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 16 вересня,

сиротинець, обідній час.

Крижень сидів за своїм робочим столом у кабінеті й похмуро дивився на гостей, що прибули з готелю й усілися на канапі навпроти нього: голова, Сербін і Трохимович. Щойно вони закінчили світську частину бесіди, обговоривши закордонних гостей і зокрема жіночі принади журналістки Марі Монтень. Коли перейшли до основної справи, Трохимович вирішив, що його це не стосується, і став спостерігати у вікно, як діти грають у футбол, оскільки справді до тієї справи був не причетний. Винними в усьому були Мирон Микитович із Сербіним. І якщо Сербін спочатку хотів звалити всю вину на голову, то вчасно зрозумів, що з того нічого не вийде, хоча б тому, що він тут чужак. І почав з виправдань:

— У наших слухачів один-єдиний комплект апаратури для прослуховування, — пояснював старший лейтенант. — Добре, що хоч Мирон Микитович додумався поселити їх в один номер, а не розселити… Але погано, що там дві кімнати… Чи зможуть почути щось наші специ?.. Не уявляю.

Голова ж вирішив одразу зняти з себе вину й заявив:

— Поперзавсе, не пальцем роблений. Тому й придумав історію з ущільненням і київськими журналістами… А я ж не з ваших, не зі шпійонів я, тому допомагаю, як тільки можу, на благо нашої улюбленої батьківщини та комуністичної партії Радян…

— Ну-ну-ну, — перебив його Крижень і перекривив: — «Поперзавсе» я знаю, що ти можеш сказати про любов до улюбленої батьківщини й партії. Але що «поперзадва»? Чому не наказав підготувати два номери? Про всяк випадок?

На що голова спокійно пояснив:

— А поперзадва… Прийшла заявка на дві хвамілії: Охеда і Монтень. Чоловічі ж хвамілії! Ну, а наше підкріплення, — кивнув на Сербіна, — так і так привезло з собою один комплект для прослуховування. Кого б вони стали прослуховувати — бабу чи хлопа?.. Які до мене претензії? Дідько… Віддав їм номер першого секретаря. Той як приїде… Оце мені буде… — замугикав: — И никто не узнает, где могилка моя…

— Ну, це мій клопіт, у разі чого, «перший» буде говорити зі мною. За це не хвилюйся… Добре, що вирівняли ситуацію, тепер ми будемо знати, чим цікавляться й про що думають наші гості,— й до Сербіна: — Так, товаришу старший лейтенант?

— Так точно. Зараз же подам заявку на другий комплект прослушки, до вечора вона буде в нас. Сподіваюся, що буде…

— Ви лєпше думайцє, каго будєцє сяліць! Якіх масковскіх журналістов? — поцікавився Трохимович зі смішком. — Гдє іх набраць? Хто буде замєст гасцєй са сталіци жиць у гасцініци?

— Ось товариш голова й організує «гостей»… — вирішив Крижень. — Зі своїх співробітників! Із сім’ями. І кількох місцевих журналістів. На чолі з головним редактором нашої газети, — й до Сербіна: — Товаришу старший лейтенант, проінструктуєте їх.