Розділ «Сергій Ухачевський Карпатський капкан»

— У даному випадку — не розум, а дещо протилежне йому. І не мені тебе цьому вчити, — і теж вирішила підколоти: — До речі, ти також не забувай про свою роль… герой-альфонс іспанської війни. Не бачу полум’яного запалу у твоїх очах.

— Ти бачила, в що одягнені їхні жінки? — сказав Охеда, із жахом згадавши нинішній ранок, який вони провели в сусідньому містечку, допоки чекали прибуття супроводу. — Це ж не жінки. Це… Потвори в лахмітті! У нас клошари елегантніше одягаються!

— Сам казав: війну пережили.

— Франція теж пережила і війну, й окупацію — і нічого! А тут…

За стіною щось важко гримнуло. Отже, специ таки ставлять техніку. Ернесто з Хелен із розумінням перезирнулися й перейшли на «світську бесіду» — про гори та приємний аромат карпатського повітря.

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 16 вересня,

вуличка поруч з готелем «Комунарка»,

мабуть, година по полудні.

Уже сонце стояло високо в зеніті, як від готелю від’їхало авто з головою, Трохимовичем і Сербіним. Вони кудись поспішали, бо машина рвонула з місця, як навіжена, сигналячи поодиноким перехожим, щоб не стояли на дорозі. Хвилин за двадцять з готелю вийшли Ернесто, Хелен та капітан Івченко з Наконечним. За цим дійством з-за рогу спостерігав рудий дядько із цимбалами на плечах. Він був одягнений у гуцульський сардак, перешитий із флотської шинелі, з традиційним плетенням та вишивкою на грудях, з-під якого стирчала довга сорочка, лляні штани та червоні постоли, на голові — капелюх із мереживною стрічкою. Він дурнувато посміхався й щось до себе бубонів. Побачивши це, до нього підійшов постовий міліціонер.

— Ти чово туво сі вилупив, га, Василю? — звернувся він до чолов’яги. — Шо не видів? Ту не вольно стояти!

Рудий байдуже окинув з ніг до голови постового й заявив:

— То, перепрошую пана міліціянта, то може бись дали мі папіроса запалити.

— Василю, йди гет, бо як зобачить товариш капітан, шо я на пості з тобов балакаю, буду мав клопіт, — заявив міліціонер.

— Та то шо ти туво на варті стоїш? Панянок з борделю пильнуєш для великого начальства? — не вгавав Василь.

— Йди, дурний ти! Всі курви давно потікали зо швабами, а в борделю тепер гастініца! А то — приїхали пані журналістка з Парижу, во! То мушу тепер ся дивити, жеби такі лайдаки, як ти, туво не райзували! Гет пішов! Бо як засвистаю у свистка, то тебе заберуть в отділєніє!

Рудий, обурившись, мало не загорлав на всю вулицю:

— Курву з Парижу він пильнує! Знайшов чим ся тішити! То ти дай мені того папіроса, та я си піду. Бо як скажу твому неньові в селі, яке ти стало гонорове, то він ті нараз дві шкури спустит…

Міліціонер нарешті дав Василеві цигарку. Рудий прикурив, випустив дим, смачно облизуючи губи, але не відступився. Постовий спробував відійти, та докучливий дядько не відставав. Йому хотілося поговорити.

— Якби’м мав такого капелюха, як той пан з Парижу, шо з тов курвов приїхав, я би’м си на него вчепив пір’є, — заявив він. — І ходив би’м як гавстрійський жандар. Всі молодички зо села були бись мої!