Розділ «Сергій Ухачевський Карпатський капкан»

— Так точно!

Враз із вулиці долинув звук мотора, й Трохимович повідомив присутніх:

— Мсьє, прашу сустрачаць високапаставлєних гасцєй з Парижа, каб іх распєрло!

Усі четверо кинулися до вікна: Хелен по-діловому, впевнено йшла попереду, за нею супровід, нав’ючений пакунками з гостинцями. Їх зустрічали діти, вчителі, віталися. Вона до всіх мило посміхалася, кивала, мимохідь гладила по голівках діток, завжди прикриваючи хустинкою носа.

— Це ви мені про неї півгодини розповідали? — поцікавився в колег Крижень.

Ті закивали, зацикали язиками, мовляв, саме та — кралечка. Крижень уважно придивився, як вона нахиляється до однієї з учениць, і погодився з чоловіками:

— Пава! — подумав хвильку… — Піду переодягнуся. Щоб погони їх не лякали.

— Марна, Іванавіч! Жанчинам завсьоди падабаюцца мужчини в формє. А ти в нас — у пагонах і при медалях — ну дакладна Апалон Бєльвєдерскі.

— Твій «Апалон» ходив голий з маленьким листком на сороміцькому місці… У нього була така «форма». Куди ті медалі чіпляти? А при наших температурах бути «Апалонам» мені зовсім не хочеться, одна ганьба, — цикнув зубом і вийшов з кабінету.

За півгодини сюди завітали гості — після того, як роздали подарунки й оглянули сиротинець. Хелен дещо втомлено сіла на стілець, що поруч з директорським столом, і помітила на ньому фото, обгоріле по краях. Узяла його й запитливо подивилася.

— Панночка, пакіньцє. Иванич гетага нє любіць. Гета яго сям’я. Фашисти всіх в час вайни забілі. Бацьков, братов і сясцьор… Гета адзінає фота, што в яго засталося на памяць пра сям’ю. Йон вєльмі бєраже яго.

Хелен з розумінням і співчуттям покивала, перевела запитливий погляд у вікно. З вулиці долинали радісні вигуки, бравурна музика, стукіт молотків об дерево: теслярі збивали лавки та столи.

Трохимович охоче пояснив:

— Завтра ми тут будзєм гуляць вясєллє — аддайом нашу випускніцу за вихавацєля. Народ рихтуєцца.

Хелен підійшла до вікна, з цікавістю визирнула на вулицю. Там справді завирувало життя — на подвір’ї готувалися до весілля. Зараз саме монтували «шалаш» і ставили святкову арку. Цим дійством керував статний чоловік у новенькому костюмі, краватці й модних туфлях. Вона зауважила про себе, що він має гарний смак і навіть свій стиль, до війни такий стиль називали «берлінським». До чоловіка часто підбігали діти — похвалитися подарунками, отриманими від гостей. Вони хапали його за руки, обнімали. Він їх гладив по голівках, роздавав цукерки, інколи спілкувався з ними мовою жестів. «Мабуть, це і є той загадковий Крижень», — подумала Хелен. Він наче почув ці слова й стрімко перевів погляд на вікно, з якого вона виглядала. Їхні погляди зустрілися. Крижень увічливо зняв капелюха, ледь уклонившись. Хелен привіталася з ним кивком голови.

Степан Іванович повагом одягнув капелюха, повернувся до своїх підопічних, роздав останні вказівки й повернувся в приміщення. Скоро по коридору гуділо його:

— Ну, і де цей герой іспанської війни?! Де цей héroe de la Guerra Civil Española?! Я хочу його обняти! Яка бригада?!

Крижень з’явився на порозі кабінету й пильно вдивлявся в Ернесто, котрий з радісною усмішкою звівся й уже розвів руки для обіймів, але для початку повідомив:

— Четирнадцатая інтербрігада, треті батальон… тисяча девясот трісать восьмой год.

Крижень теж розкрився для обіймів і представився: