Розділ «Сергій Ухачевський Карпатський капкан»

— «Тополь» у аппарата!

— Алло, «Тополь»! Дай «Абрикос»!.. «Абрикос», дай медчасть… Медчасть? Позывной «Белград» у аппарата!

Уточните, что это может быть: centaurium umbellatum, levisticum officinale, rosmarinus officinale… — розчаровано: — Капли, да? Какие?.. От насморка?.. Да, спасибо, отбой…

Сербін розчаровано повісив трубку на важіль і став скоса зиркати то на аптекаря, то на капітана. Враз різко зробив крок до аптекаря й строго наказав:

— К вечеру у дамочки из Парижа чтоб были капли. А то еще сляжет, а нам отвечать, — і до капітана: — Пошли, что ли?

Капітан вирішив закрити тему з аптекарем і сказав йому на прощання:

— Дивись, старий, якщо я впіймаю, як ти продаєш у ліс медикаменти… — й погрозив йому пальцем.

Парочка вийшла з аптеки. Аптекар, тримаючись за око й крекчучи, нахилився, підняв з підлоги дзвіночок, поклав на прилавок. Він тихо дзенькнув. Із прихованої в стіні шафи крадькома вийшов його синок, розтираючи по щоках сльози й запитливо дивлячись на батька. Той розкрив обійми, син кинувся в них і прикипів до тата. Так вони постояли кілька хвилин, думаючи кожен про своє.

Нарешті батько поплескав сина по плечах, присів перед ним навпочіпки й похвалив:

— Молодець. Тепер ти знаєш, що робити, коли чужі люди увірвуться в наш дім…

Той, усе ще тручи кулачками очі, ствердно кивнув.

— У разі чого, синку… «потім» підеш до вуйка Василя, він тебе або заховає, або відвезе до родичів у Львів.

— Так, папелє…

— Молодець, Шльомцю, — погладив по голівці, — а тепер біжи-но, заклич вуйка Василя. Скажи, що для його геморою є новий лік. Шляк би його трафив… З тими ліками мене мало самого не вилікували на віки вічні…

4

Західна Україна, місто Калин. 1946 рік, 16 вересня,

готель «Комунарка» (колишній бордель пані Аґнєшки),

десь півгодини по полудні.

Першим у хол готелю увірвався Трохимович — навантажений чемоданами. Він навіть не захекався, поставив валізи на підлогу й зацікавлено роззирнувся. На стінах від попереднього режиму залишилася розкішна ліпнина, стелі було розмальовано амурчиками та сценами з грецької міфології. Деякі з них — мабуть, надто еротичного характеру, — грубо замалювали олійними фарбами.

— Я б тут жив, — вирішив Трохимович, звертаючись до адміністраторки. — Не, нє цяпєр, а яшче тади, калі пані Агнєшка тут з дзявчатамі…Ух! — погрозив комусь в повітря кулаком. — Я б разгулявся! — задумався, глянув на строгу адміністраторку, що дивилася на нього виряченими від подиву очима, й поправився: — Толькі пра гета — нікому, таму што яшче скажуць пра Трахімавіча, што йон бабнік. А я — нє, нє так. У мянє начальнік строгі! Вось так!