Розділ «Сергій Ухачевський Карпатський капкан»

Наконечний безвільно дістав з кобури пістолет і з вереском: «А-а-а!» ошелешено, приречено всадив кулю в спину Трохимовичу. Старий із усмішкою похитнувся, розвернувся, зробив крок назустріч Юркові, із нерозумінням глянув на нього, потім на Сербіна. Наконечний істерично, з божевільним переляком в очах заверещав: «Стій! Стій! Стій! Не йди»! — і рефлексивно кілька разів підряд натиснув на гашетку пістолета. Ці постріли зупинили Трохимовича, він схопився за стіл і повільно став осідати. Він дивився на Наконечного й не міг повірити, що це стріляв він…

— Юра?.. Ти?.. Ти… Нє думав, што памру ад тваіх рук… Вось яна якая — смєрць… Разумная… На майго сина падобная…

Наконечний, раптом усвідомивши, що сталося, заволав:

— Це не я, це він, — показав пальцем на Сербіна. — Ненавиджу!

І кинувся на старлея, давши вихід усій своїй переляканій ненависті. Сербін перехопив його випад, узяв за горло й почав душити, примовляючи:

— Ось тобі, розумнику, цитата класика: революцію не роблять у білих рукавичках.

Наконечний, опинившись в руках цього здорованя, раптом безвільно став слабнути. Він косив погляд на Трохимовича й навіть не намагався опиратися чи боротися за життя. Здавалося, що він сам хотів з цим покінчити й хотів запам’ятати обличчя людини, до котрої встиг звикнути, прив’язатися, полюбити й зрештою вбити. За мить він закотив очі, захрипів і тихо віддав Богу душу.

Сербін, гидливо відштовхуючи від себе обважніле тіло, заволав до нього:

— Ти не офіцер. Ти — баба.

Сербін, розправившись з Наконечним, зневажливо глянув на голову, котрий у розпачі переглядав свою справу, через що просто занімів. Старлей підійшов, байдуже зазирнув у неї. Покивав і коліном підпер шухляду, де права рука голови мимоволі утримувала руків’я пістолета.

— Ось таке, дядьку, в житті буває… Що я тобі скажу… Сам не святий! Зараз відправимо Крижня до праотців, а далі будеш працювати зі мною. Справу — спалимо, — притиснув дуло пістолета до скроні голови.

Голова подивився на два розпластаних тіла. Підвів очі, в яких застигла ненависть, на Сербіна. Смикнув руку з пістолетом, що вже заніміла в шухляді, але Сербін сильніше притиснув її ногою.

Мирон Микитович просичав:

— Я на тебе працювати не буду, сука!

Він знову смикнув рукою, намагаючися витягнути пістолет, але Сербін не дав і натиснув спусковий гачок. Голова відкинувся на спинку крісла. Сербін пройшовся по кабінету, оглянув тіла. Трохимович хапав з останніх сил повітря. Сербін відібрав його зброю. Узяв телефонну трубку.

— Два ноля шесть! Команда «Закат»! Старший лейтенант Сербин, — з усмішкою до Трохимовича: — Ось так… Зараз ще Крижня покладу поруч, і зірка майора на погони товаришу Сербіну забезпечена, — він почувався володарем становища й поводився розв’язно, наче переможець. — Містечко підчистимо, журналістів — на гілляку, й увесь світ побачить, які криваві ці бандерівці. Не хвилюйся, бульба, скоро тут забуяє справжня радянська вла…

Трохимович з останніх сил, тремтячи тілом від болю, що пронизував плоть, витягнув захований на передпліччі одинадцятиміліметровий «бульдог» і навів на Сербіна. Той встиг озирнутися й здивовано глянути на старого. Трохимович натиснув на гачок. Одна куля — в кадик. У Сербіна з горла хлинула рікою кров. Він схопився за шию, порожніми риб’ячими очима дивлячись на світ, і знавісніло захарчав.

У Трохимовича наче відкрилося друге дихання. Він прохрипів, важко тримаючись за стіл:

— Я табє скажу так: сука ти, а сучци — сучча смєрць. А Юра… такі дурань.

Убіг Крижень, стривожений пострілами. Кинувся до Трохимовича. За ним — Івченко.