Розділ «Сергій Ухачевський Карпатський капкан»

Він нахилився до чохла й розгорнув горішню папку… з фотографією голови. Перевів погляд на Рудого. Той покивав, мовляв, ось таке буває…

У кабінеті голова, геть упрівши, зосереджено дивився в оптичний приціл і намагався зрозуміти, що ж це таке відбувається біля машини. Рудий про щось сердито говорить із Крижнем. Марі й Ернесто чи то розгублено, чи то перелякано, дивляться на них. Голова витер з чола піт. Надто багато народу сновигає довкола… Враз Крижень нахиляється, натовп ніби розступився, й видно, що той відкриває чохол від цимбалів. Перебирає якісь папки. Переводить погляд спочатку на Рудого, той до нього киває, а потім — на вікно, де сидить снайпер, і з докором похитує головою. Мирон Микитович гарячково вишукує прицілом причину цього покивування… й раптом виловлює в стопці папок знайому течку зі своїм прізвищем на ній, що написане по-німецьки. Його палець кілька разів сіпається на спусковому гачку… Він забирає палець і важко осідає.

Крижень, побачивши досьє голови, лається крізь зуби, зиркає на вікно й сичить:

— А щоб тебе, хрін безногий, чорти дерли!.. — до Рудого: — Беру! Домовилися. Їдьте до бісової матері. Я вас виведу. Але тут є кілька психів — маю заспокоїти їх, аби не наламали дров.

Хелен з Ернесто запитально дивляться то на Рудого, то на Крижня. Той гарячково пакує папки в чохол.

— Не хвилюйтеся, — сказав Рудий. — Він чоловік слова. Ми саме за це його ще не повісили.

— Не пнися, дурню, — відказав Крижень, гарячково запаковуючи папки в чохол. — Ще не все закінчено. Я зараз повернуся.

Він підхопив чохол і кинув Івченку, котрого тримали під стволами пістолетів лісовики:

— Усе буде добре, я зараз повернуся.

…Голова зблід, залишив гвинтівку на підвіконні й зі стільцем повернувся за свій стіл. Відчинив шухляду, намацав руків’я ТТ. Лейтенанти роздратовано метушилися по кабінету й торочили, що потрібно дзвонити «два нулі шість, команда «Закат». Трохимович дивився у вікно. Він був, як завжди, в доброму гуморі.

— О! — повідомив радісно всіх. — Іванавіч вяртаєцца. З цимбаламі? Вось йон цяпєр нам і згуляє на гетих цимбалах. Будзєм слухацца і нє пєраслухаєм.

— Какие еще цимбалы? — задриґався Сербін. — Вы что тут, с ума посходили? Да он утром на нас руку поднял! На нас, офицеров МГБ! Да вам от самогона скоро черти будут мерещиться! Я звоню!

— Ціха, хлопчикі, спакойна. Зараз Іваніч прийде, — спробував заспокоїти публіку Трохимович, — разбяремся. Криві нам тут нє треба.

— Да ты, бульба, вообще молчи! Устроили себе тут санаторий! — заверещав Сербін, — і до Наконечного, що й досі не міг опанувати себе: — Юр, звони! Согласно приказу товарища Абакумова мы берем командование операцией на себя!

Ураз щось гримнуло в коридорі. Як за командою, лейтенанти вихопили свої ТТ. Два пістолети опинилися в руках Трохимовича. Голова, мить провагавшись, пірнув рукою в шухляду столу, не знаючи, що його робити. Захекано вбіг Крижень зі своєю ношею й невдоволено подивився на диспозицію, що склалася в кабінеті голови.

— Розважаєтеся, бісові діти? — до Мирона Микитовича: — Ключі від сейфа! Бігом! І поховайте зброю, а то я нервовий нині, дам комусь у рило.

Голова слухняно віддав ключі. Крижень відчинив сейф, скинув на підлогу все, що в ньому було: течки, папери, ручки, набої… Відкрив чохол від цимбалів і став складати в сейф папки. Одну папку, зітхнувши, кинув на стіл голові. Голова зблід.

— Яка в тебе на цей випадок пісенька? — тихо запитав Крижень у нього.

— Відспівав я своє. Дай самому піти! Я чистий… Даю слово… Так склалося…

Крижень розпачливо покивав, мовляв, «іди», й відвернув погляд.