Розділ «Том другий ЧУРИХ»

— Двадцять п’ять років… — тихо прошепотів гросмейстер Ефраїм Клофелінг.

І трьома словами зірвав тишу.

— Двадцять п’ять років?! — вереснув Рене Кугут, вихопивши в мага, що розгубився, крепундію. — Чверть століття? Що таке чверть століття, я запитую вас?!

— Це термін, якого ви ще не прожили, юначе, — спробував угамувати істеричного Аспіда барон, але безуспішно.

— Вони зустрілися! Вони живі! А вона вмерла сто років тому — й замурована в цьому амулеті! Між нами ціле століття, між нами життя і смерть — моє життя, її смерть… І ви смієте мені казати…

Запал Рене раптово вичерпався. Пульпідор опустився на сходи веранди, незручно витяг ушкоджену ногу.

— Пан Кугут правий, — гросмейстер із сумом розвів руками. — Ми багато чого дізналися за цю ніч, але ні на п’ядь не наблизилися до рішення проблеми. У когось є ідеї? Бо в мене їх нема.

Відверто зізнатися в безсиллі — не у всякого чарівника високого рангу вистачило б на це мужності.

— Ви казали, герцог д’Естрем’єр відкривав медальйон?

— Так. Але ключ, якщо й був, давно загублений.

— Якщо немає ключа, можна підібрати відмичку, — запропонував барон.

Гросмейстер зітхнув:

— Боюся, сам герцог і був ключем. Батько призначав медальйон Губерту, і тільки Губерту…

— Знаєте, панове, — криво посміхнувся горбань, зробившись схожим на втомлену горгулію, — раніше я заздрив його високості. Мріяв зрівнятися з ним: подвигами, славою, знатністю… Дурню, ти одержав те, чого хотів. Я більше не заздрю Губерту Раптовому. Ми обидва любили ту саму жінку. І вона стала недосяжна для нас обох. У цьому ми рівні: я і він.

Медальйон у руках Чорного Аспіда клацнув і розкрився.

Конрад відчував себе деревом. Могутнім старезним ясеном, з корінням, що сягає глибоких водоносних шарів, і кроною, що підпирає Овал Небес. Ясен був чимось на кшталт генеалогічного дерева, зображеного на авантитулі «Історії роду» Шмуців. Тільки це древо замість роду обмежилося одним-єдиним бароном. Кожна гілочка, кожна молода галузка, кожний зелений листочок були тим, ким міг би за певних обставин стати Конрад фон Шмуц, обер-квізитор першого рангу. П’яницею, скнарою, багатодітним батьком, воїном, самітником, гостинним господарем, безнадійно закоханим паладином… Коріння ж було тим, ким були чи могли стати всі покоління славних предків барона, від покійного батька — до Алерика Вірного, які отримали баронський титул задовго до сходження на імперський престол Пепіна Садженого.

Імовірності розгалужувались і множилися, тріпотіли на вітрі, шепотілися під яскравим сонцем; вони розповідали Конрадові про дива та дивовижі. Якби він продовжував військову кар’єру замість служби у Всевидющому Приказі… Якби він не розірвав бурхливий, але швидкоплинний роман з юною графинею д’Амбузьєн… Якби він не відмовився від земельних претензій на користь братика Хальдріґа…

Усе могло б скластися інакше.

На гірше? На краще?!

Ось він — гладкий, рожевощокий, щасливий батько родини. У них із Лукрецією — двоє синів і дочка; прийоми, бали, виїзди на полювання… Тільки чому обличчя Лукреції пливе, змазується, змінюючись обличчям іншої жінки, знайомої баронові менше тижня? Подружня зрада з його боку, з її боку, дуель… Пишний похорон… Або ось: військовий похід, рубка на стінах Порт-Фаланда, захопленого піратською ескадрою, полон, поневіряння на галері, відчайдушна втеча в гавані Бадандена… Непрожиті життя множилися, нашаровувалися, проростали одне крізь одне, спліталися; а потім чергова гілка вигнулася луком, запускаючи Конрада, перетвореного злими чарами на стрілу, в політ. Тіло обпекло окропом небес, у вухах засвистів вітер.