Розділ «Том перший РЕТТІЯ»

— У нас усе чин по чину! Жмурики… Тобто, покійницька братія на місці, згідно з описом. Можете переконатися.

— Переконаємося, — лиховісно пообіцяла вігіла.

І вказала супутникам у глибину цвинтаря, куди рвався збуджений Лю:

— Ви йдіть, я наздожену. Пане наглядачу, хто чергував позаминулої ночі?

— Я, ваша честь!

Якого дідька сторожеві трапив на язик суддівський титул, Анрі не зрозуміла.

— Нічого підозрілого не помітили? Воза, візка? Людей незнайомих?

— Підозр не було, ваша честь! Ховати небіжчиків — ховали. Двічі.

— Вночі?!

— А що, вночі не мруть? — у свою чергу здивувався сторож. — І мруть, і ховають. Ми цілодобово працюємо, до останнього клієнта. Якщо не вірите, спитайте в окружній покійницькій.

Він їв Анрі поглядом і смикав себе за бороду. Начебто роздумував: чи не відірвати її, кудлату, к дідьковій матері?

— Двічі? О котрій годині?

Тон Анрі збавила. Чоловік при виконанні, чого на нього репетувати? Вігіла чула не гірше за собаку: здобич поруч. Серйозна, соковита здобич, а не якийсь здохлий фактик чи сухий доказ. Залишилося наздогнати, вчепитися й сьорбнути живої крові.

— Перші ще до півночі з’явилися. Дванадцятої ще не пробило. А другі — після півночі. Розбудили мене, окаянні! Я сплю чуйно, комар носа не підточить, а тут насилу піднявся… Ноги ватяні, у животі лоскіт…

Сторож відчув, що ступає на слизький шлях, і заквапився з уточненнями:

— Не пив, ваша честь! Ні краплі! Це на світанку вже, з утоми…

— Гаразд, не пили. Вірю. Самі похорони бачили?

— Ну… Краєм, значить, ока… куточком, значить…

— В огорожі ховали? За огорожею?

— Ну…