Розділ «7»

— А це що таке? — Адель вже не запитувала — вимагала пояснити появу кейса, набитого доларами.

— Звичайні бакси, чого ти? Я знаю, де сейф, знаю код. Знаю, що там менше двадцяти штук готівкою ніколи не лежить, це в мого шефа запасець для поточних витрат, так би мовити… У квартирі — жодного мого відбитка, більше того — я весь цей час на очах шефа крутився, сам витріщався на ніжки й цицьки всяких там модельок. Ключики як лежали в кишені його плаща, так і лежать. Твій Сахно виконав мої інструкції, ось і припливло до нас бабло, хіба погано?

Адель стенула плечима. Їй справді зараз було все одно, хто, де і для чого вкрав кейс, повний доларів. Сахно кахикнув.

— Щось неясно, братило?

— Навіщо скло було вибивати?

— Ключі від входу і від кабінета на одному ланцюжку. Якщо вільно двоє дверей відчинити, відразу підозра виникне. А так заплутаємо слідок. Ще щось цікавить?

— Де ти такий взявся?

— У капусті піонери знайшли. Все?

— Що робимо далі?

Сахно сам здивувався, наскільки діловитим вийшло запитання.

— А це ми зараз у «покійниці» запитаємо. Вирок готовий, Аделько, чи як?

Сахно спіймав себе на думці, що ніколи не називав дружину так, як цей самовпевнений придурок. Придурок? Дуже добре, злися на нього, Сахно, злися, тоді ти зможеш пустити в хід свою таємну зброю, вони ж не знають, як проситься до діла викрадений пістолет…

— Я не знаю… — Адель намагалася якось зібрати думки докупи і висловитися більш-менш чітко. — Думала — розірву і по вітру розвію, сили на це були… Тепер нічого не хочу… Тільки б не бачити його пику. Ніколи більше…

— Так не вийде, сонечко, — Віктор діловито потер руки. — Хочеш помилувати його — запросто. Але програма-мінімум залишається, хіба ні?

— Роби, що хочеш, — Адель махнула рукою і вийшла нарешті зі світла фар.

— Значить, так, дядьку, — Віктор закурив. — Завтра ти забереш заяву з міліції. Мовляв, жінка повернулася. Покажеш їм жінку. Вона заявить, що справді пішла з дому — до людини, без якої жити не може. А з тобою розлучиться. Машину свою ти продаси, процесом займешся сам, Адель поживе в мене. Далі, — Віктор явно захопився. — Через кілька тижнів після розлучення зробимо так, що я куплю твою хатинку. Грошей, зрозуміло, ти ніяких не дістанеш. Поки що все, далі ми ще не придумали.

— І я житиму під мостом Патона?

— Мене це не обходить. Ще одне: Марина написала заяву, що ти хотів убити свою дружину. Все, про що тобі тут говорилося, вона описала. Якщо будеш виступати — заява знайде адресата. Ти теж можеш щось подібне намазюкати…

Сахно зігнув руку у брутальному жесті.

— Ага, щось подібне я й чекав. Марининої писанини досить. Якщо будеш слухняним хлопчиком — пожалію тебе і десь дашок над головою знайду…